«Радянські солдати мене врятували»: як у травні 1945 року в Нідервізі радянський солдат дав моїй мамі їжі – і чому ми, саксонці й люди з Рудних гір, не маємо права покинути Україну сьогодні
Учора ввечері я дивився maischberger, і серед іншого прозвучало питання: як далі буде з Україною тепер, коли Путін, Трамп і Сі зустрічаються? Думки були різні, і, зокрема, Ульріке Герман сказала, що мир настане лише тоді, коли Путін помре. Поки Путін живий, він вестиме війну. І вона сказала, що це жорстка реальність, що все інше – лише балачки й відволікальні маневри, і що ми на Заході більш-менш затишно влаштувалися за захисною стіною НАТО і тепер чекаємо, що ж зробить Україна.
І для мене це був шок. Бо я думаю, що ймовірність дуже висока, що вона має рацію з цим прогнозом, – а це було б драматично й страшно. І тому я дуже багато думаю про Україну, про її виживання, її майбутнє і про мій час у Schule am Palmengarten у Лейпцигу, де я дуже тісно працював з українськими дітьми і намагався їх зустріти, захистити, супроводжувати й підготувати для них наступні кроки.
Нідервіза, травень 1945 року: «Радянські солдати мене врятували»
І я скористався цим приводом, щоб просто пошукати, які частини, які підрозділи Червоної армії звільнили 1945 року Хемніц і південь – тобто мою батьківщину й батьківщину моїх батьків.
Чому? Бо мама розповідала мені, що її і її маму, тобто мою бабусю, врятували радянські солдати. Вона завжди говорила «радянські солдати». Вона ніколи не казала «росіяни», завжди «радянські солдати»: «Радянські солдати мене врятували».
Чому? Бо в той час, 1945 року, серед населення, серед німців, був голод. І моя мама дитиною бачила, як люди просто перед нею на вулиці падали від голоду й помирали. І дуже широко ходила чутка, що зараз прийдуть росіяни й зґвалтують усіх жінок. Мій дідусь був ще на війні, у полоні, і тому мама була сама зі своєю мамою. І вони так боялися росіян – передусім бабуся, – що сховалися в підвалі. Але вони голодували. Моя мама страждала від голоду. І вона не витримала.
Я ще пам’ятаю свою бабусю: вона була дуже стриманою і сама б не наважилася вийти, а вони в підвалі вже майже помирали від голоду. Потім мама вийшла з підвалу – або її знайшов радянський солдат, – і він дав їй їжі й, можна сказати, врятував її, її і мою бабусю. Тобто ці радянські солдати, всупереч чуткам і всупереч страху, були зовсім не злими, а навпаки: дуже привітними й дуже людяними – і врятували маму й бабусю від голодної смерті. І цим зробили так, що народилися моя сестра і я, що я зараз можу це написати і що я можу допомагати українським дітям.
Свято в Саксонії – і питання майже через 57 років
І ось я запитав ШІ. Сьогодні в Саксонії свято, а я сиджу тут і плачу.
Чому? Бо сьогодні, майже через 57 років після свого народження, я запитав ШІ: звідки, власне, були ці радянські солдати? Мене це, чесно кажучи, ніколи не цікавило, бо для мене радянські солдати завжди були радянськими солдатами – вони говорили російською, і я вчив з ними російську.
І ШІ каже, що це на 99 % були українці. (Перевірено: 99 % – це забагато. Але їх було дуже багато: у деяких арміях 1-го Українського фронту, який у травні 1945 року зайняв і Хемніц, 1944 року понад половина солдатів були з України. Джерела – у перевірці фактів нижче.)
І тут коло замикається. Чи хочу я сказати, що українці кращі за росіян? Ні. Але чи це символічно і чи це дуже емоційно для мене? Абсолютно так.
Середина 80-х у Рудних горах: знову радянські солдати – і знову я не запитав
І міст тягнеться далі. У середині 80-х, десь між 84-м і 88-м, я постійно бував у радянських солдатів: з батьком у гарнізоні в Карл-Маркс-Штадті – і в лісі біля Райценгайна, де я сидів з радянськими солдатами біля пічки в їхній військовій машині (думка #95 (EN)). З ними я й вивчив російську. Мабуть, там були й українці. Я тоді просто не звертав на це уваги. Тоді це не було темою. Вони говорили російською, і тому для мене вони були радянськими солдатами (думка #454).
І саме ця російська дала мені змогу 2022 року в Schule am Palmengarten зустріти українських дітей, захистити їх і супроводжувати. 1945 рік у Нідервізі, середина 80-х у Райценгайні, 2022 рік у Лейпцигу – для мене це коло.
Один біологічний вид – і чому наше розмаїття має зберегтися
Чи означає це, що українці кращі за росіян чи німців? Звісно, ні.
Німці скоїли найстрашніші злочини, які будь-коли бачило людство. Нацисти були німцями. Те, що вони коїли в концентраційних таборах і таборах смерті, що вони зробили в Україні, ці масові вбивства, що вони коїли в Сталінграді й у багатьох інших місцях, – це неймовірно, це виходить за межі моєї уяви. І це були німці. Чи означає це, що німці самі по собі гірші за інших людей? Ні.
Чи скоювали серби злочини в Сребрениці? Так. Чи був Мілошевич воєнним злочинцем і сербом? Так. Чи стають від цього серби гіршими за хорватів або інші народи? Ні.
Червоні кхмери катували й знищували людей. Чи гірші від цього камбоджійці за в’єтнамців? Ні.
І так далі. Цей список можна продовжувати безкінечно. Якби ми зараз сказали, що певні народи гірші за інших, то ця думка хибна, це неправда.
Ми завжди говоримо про людей. А люди – це один біологічний вид, гени якого збігаються. На цій планеті є лише один вид, що має розум, і це ми: Homo sapiens. І зрештою нам треба розв’язувати великі завдання, а саме: як нам використовувати цю планету так, щоб вона й далі залишалася основою нашого життя? Тобто: якщо ми зараз почнемо з’ясовувати, який народ кращий за інший, ми всі вже програли.
Але що важливо: щоб мови зберігалися і щоб українська теж продовжувала існувати. Українська культура, українська мова, український менталітет – те, що робить цих людей ними самими. Бо ми, люди з Рудних гір, теж хочемо залишатися людьми з Рудних гір, і ми, саксонці, хочемо залишатися саксонцями, і німці хочуть залишатися німцями. Розмаїття має зберегтися. Ми не повинні всі бути однаковими й говорити, як американці чи як китайці, мандаринською, – має бути розмаїття.
«Ніколи знову» – обіцянка, яку моєму поколінню ще належить виконати
Мої бабусі й дідусі та мої батьки знову і знову казали моїй сестрі й мені: для нас має бути спільною згодою, що з німецької землі ніколи знову не повинна починатися війна. І «ніколи знову» означає також: ніколи знову не повинно бути фашизму. Але це стосується не лише Німеччини, а щонайменше Європи – та інших регіонів, де ми маємо вплив. І тут я зараз бачу небезпеку, що ми як покоління з цим не впоралися. Моє покоління не втілило «ніколи знову» в життя.
Як саксонець і людина з Рудних гір: згадаймо, хто нас звільнив
Тому мені як саксонцю й людині з Рудних гір тим більше соромно, що ми в Саксонії зараз допускаємо, щоб політичні течії дедалі гучніше вимагали капітуляції українців і хотіли припинити підтримку українців.
Якщо сказати це позитивно: тим важливіше, щоб ми пам’ятали, хто нас звільнив. Це було не так уже й давно – два покоління тому, – коли нас звільнили від наших власних фашистів, бо самі ми з цим не впоралися. Це була Червона армія, і вона значною мірою складалася з людей з європейської частини Радянського Союзу, а отже, передусім з України. Вони витягли нас із біди. Вони нас захистили, вони нас звільнили.
А що ми робимо зараз? Сидимо й більш-менш дивимося збоку. Я вважаю, що це неправильно.
Мої дорогі земляки в Рудних горах
Тут я хотів би сказати ще дещо – всім, хто, як і я, родом із Рудних гір.
Мої дорогі земляки, я теж виріс на місцевому діалекті й на оповіданнях і віршах Антона Гюнтера. І Різдво для мене теж завжди було дуже «рудногірським» часом. Я людина з Рудних гір до глибини душі. Я займався зимовим спортом, я займався зимовим спортом у Рудних горах і довгий час був пов’язаний із цим краєм корінням. І, звісно, я знаю про всі труднощі, які зараз має наш край.
І саме тому я вважаю важливим, щоб ми по-новому подивилися на становище України, бо нас тоді звільнили не «росіяни». Серед солдатів, які звільнили наш край, було дуже багато українців.
Коли зараз у суперечках кажуть, що ми маємо укласти мир з Росією – що так неможливо – і відправити українців додому: подумайте ще раз спокійно. Це справді відповідь? Чи не повинні ми, люди з Рудних гір, виявити більше людяності й більше величі – і простягнути руку тим, чиї батьки й діди тоді віддали за нас життя, і підтримати їх у цей важкий час?
Адже саме це нас і вирізняє, це робить нас людянішими. І зрештою це виграш і для нас самих. Нам потрібна зміна, нам потрібні діти. Чому це не можуть бути й українські діти та підлітки, які приносять новий погляд? Будь ласка, подумайте про це спокійно – і не дайте пропаганді себе заколисати.
Чому для мами й для мене сьогодні замикається коло
Для мене це особистий, дуже емоційний і дуже тісний зв’язок, який у мене тепер є і про який я розповім мамі, бо вона ще жива. І вона цього не знала. Вона ніколи не розрізняла. Але зараз, може, все-таки цікаво в цьому розібратися – для нас, тобто для мене. Бо історія склалася так, що своїм життям я, з великою ймовірністю, завдячую українцям, і життям мами теж.
І я хочу поділитися цим з усіма українцями, яких я знаю, – і з моїми земляками в Рудних горах і в Саксонії.
Є над чим подумати
Якщо люди, які два покоління тому витягли нас із біди, сьогодні самі борються за свою мову, свою культуру і свою свободу: що ми тут, у Саксонії, можемо зробити, щоб не просто дивитися збоку?