Thought #479
Демократія та спротивШаблони мислення та наративи

«Радянські солдати мене врятували»: як у травні 1945 року в Нідервізі радянський солдат дав моїй мамі їжі – і чому ми, саксонці й люди з Рудних гір, не маємо права покинути Україну сьогодні

Учора ввечері я дивився maischberger, і серед іншого прозвучало питання: як далі буде з Україною тепер, коли Путін, Трамп і Сі зустрічаються? Думки були різні, і, зокрема, Ульріке Герман сказала, що мир настане лише тоді, коли Путін помре. Поки Путін живий, він вестиме війну. І вона сказала, що це жорстка реальність, що все інше – лише балачки й відволікальні маневри, і що ми на Заході більш-менш затишно влаштувалися за захисною стіною НАТО і тепер чекаємо, що ж зробить Україна.

І для мене це був шок. Бо я думаю, що ймовірність дуже висока, що вона має рацію з цим прогнозом, – а це було б драматично й страшно. І тому я дуже багато думаю про Україну, про її виживання, її майбутнє і про мій час у Schule am Palmengarten у Лейпцигу, де я дуже тісно працював з українськими дітьми і намагався їх зустріти, захистити, супроводжувати й підготувати для них наступні кроки.

Нідервіза, травень 1945 року: «Радянські солдати мене врятували»

І я скористався цим приводом, щоб просто пошукати, які частини, які підрозділи Червоної армії звільнили 1945 року Хемніц і південь – тобто мою батьківщину й батьківщину моїх батьків.

Чому? Бо мама розповідала мені, що її і її маму, тобто мою бабусю, врятували радянські солдати. Вона завжди говорила «радянські солдати». Вона ніколи не казала «росіяни», завжди «радянські солдати»: «Радянські солдати мене врятували».

Чому? Бо в той час, 1945 року, серед населення, серед німців, був голод. І моя мама дитиною бачила, як люди просто перед нею на вулиці падали від голоду й помирали. І дуже широко ходила чутка, що зараз прийдуть росіяни й зґвалтують усіх жінок. Мій дідусь був ще на війні, у полоні, і тому мама була сама зі своєю мамою. І вони так боялися росіян – передусім бабуся, – що сховалися в підвалі. Але вони голодували. Моя мама страждала від голоду. І вона не витримала.

Я ще пам’ятаю свою бабусю: вона була дуже стриманою і сама б не наважилася вийти, а вони в підвалі вже майже помирали від голоду. Потім мама вийшла з підвалу – або її знайшов радянський солдат, – і він дав їй їжі й, можна сказати, врятував її, її і мою бабусю. Тобто ці радянські солдати, всупереч чуткам і всупереч страху, були зовсім не злими, а навпаки: дуже привітними й дуже людяними – і врятували маму й бабусю від голодної смерті. І цим зробили так, що народилися моя сестра і я, що я зараз можу це написати і що я можу допомагати українським дітям.

Свято в Саксонії – і питання майже через 57 років

І ось я запитав ШІ. Сьогодні в Саксонії свято, а я сиджу тут і плачу.

Чому? Бо сьогодні, майже через 57 років після свого народження, я запитав ШІ: звідки, власне, були ці радянські солдати? Мене це, чесно кажучи, ніколи не цікавило, бо для мене радянські солдати завжди були радянськими солдатами – вони говорили російською, і я вчив з ними російську.

І ШІ каже, що це на 99 % були українці. (Перевірено: 99 % – це забагато. Але їх було дуже багато: у деяких арміях 1-го Українського фронту, який у травні 1945 року зайняв і Хемніц, 1944 року понад половина солдатів були з України. Джерела – у перевірці фактів нижче.)

І тут коло замикається. Чи хочу я сказати, що українці кращі за росіян? Ні. Але чи це символічно і чи це дуже емоційно для мене? Абсолютно так.

Середина 80-х у Рудних горах: знову радянські солдати – і знову я не запитав

І міст тягнеться далі. У середині 80-х, десь між 84-м і 88-м, я постійно бував у радянських солдатів: з батьком у гарнізоні в Карл-Маркс-Штадті – і в лісі біля Райценгайна, де я сидів з радянськими солдатами біля пічки в їхній військовій машині (думка #95 (EN)). З ними я й вивчив російську. Мабуть, там були й українці. Я тоді просто не звертав на це уваги. Тоді це не було темою. Вони говорили російською, і тому для мене вони були радянськими солдатами (думка #454).

І саме ця російська дала мені змогу 2022 року в Schule am Palmengarten зустріти українських дітей, захистити їх і супроводжувати. 1945 рік у Нідервізі, середина 80-х у Райценгайні, 2022 рік у Лейпцигу – для мене це коло.

Один біологічний вид – і чому наше розмаїття має зберегтися

Чи означає це, що українці кращі за росіян чи німців? Звісно, ні.

Німці скоїли найстрашніші злочини, які будь-коли бачило людство. Нацисти були німцями. Те, що вони коїли в концентраційних таборах і таборах смерті, що вони зробили в Україні, ці масові вбивства, що вони коїли в Сталінграді й у багатьох інших місцях, – це неймовірно, це виходить за межі моєї уяви. І це були німці. Чи означає це, що німці самі по собі гірші за інших людей? Ні.

Чи скоювали серби злочини в Сребрениці? Так. Чи був Мілошевич воєнним злочинцем і сербом? Так. Чи стають від цього серби гіршими за хорватів або інші народи? Ні.

Червоні кхмери катували й знищували людей. Чи гірші від цього камбоджійці за в’єтнамців? Ні.

І так далі. Цей список можна продовжувати безкінечно. Якби ми зараз сказали, що певні народи гірші за інших, то ця думка хибна, це неправда.

Ми завжди говоримо про людей. А люди – це один біологічний вид, гени якого збігаються. На цій планеті є лише один вид, що має розум, і це ми: Homo sapiens. І зрештою нам треба розв’язувати великі завдання, а саме: як нам використовувати цю планету так, щоб вона й далі залишалася основою нашого життя? Тобто: якщо ми зараз почнемо з’ясовувати, який народ кращий за інший, ми всі вже програли.

Але що важливо: щоб мови зберігалися і щоб українська теж продовжувала існувати. Українська культура, українська мова, український менталітет – те, що робить цих людей ними самими. Бо ми, люди з Рудних гір, теж хочемо залишатися людьми з Рудних гір, і ми, саксонці, хочемо залишатися саксонцями, і німці хочуть залишатися німцями. Розмаїття має зберегтися. Ми не повинні всі бути однаковими й говорити, як американці чи як китайці, мандаринською, – має бути розмаїття.

«Ніколи знову» – обіцянка, яку моєму поколінню ще належить виконати

Мої бабусі й дідусі та мої батьки знову і знову казали моїй сестрі й мені: для нас має бути спільною згодою, що з німецької землі ніколи знову не повинна починатися війна. І «ніколи знову» означає також: ніколи знову не повинно бути фашизму. Але це стосується не лише Німеччини, а щонайменше Європи – та інших регіонів, де ми маємо вплив. І тут я зараз бачу небезпеку, що ми як покоління з цим не впоралися. Моє покоління не втілило «ніколи знову» в життя.

Як саксонець і людина з Рудних гір: згадаймо, хто нас звільнив

Тому мені як саксонцю й людині з Рудних гір тим більше соромно, що ми в Саксонії зараз допускаємо, щоб політичні течії дедалі гучніше вимагали капітуляції українців і хотіли припинити підтримку українців.

Якщо сказати це позитивно: тим важливіше, щоб ми пам’ятали, хто нас звільнив. Це було не так уже й давно – два покоління тому, – коли нас звільнили від наших власних фашистів, бо самі ми з цим не впоралися. Це була Червона армія, і вона значною мірою складалася з людей з європейської частини Радянського Союзу, а отже, передусім з України. Вони витягли нас із біди. Вони нас захистили, вони нас звільнили.

А що ми робимо зараз? Сидимо й більш-менш дивимося збоку. Я вважаю, що це неправильно.

Мої дорогі земляки в Рудних горах

Тут я хотів би сказати ще дещо – всім, хто, як і я, родом із Рудних гір.

Мої дорогі земляки, я теж виріс на місцевому діалекті й на оповіданнях і віршах Антона Гюнтера. І Різдво для мене теж завжди було дуже «рудногірським» часом. Я людина з Рудних гір до глибини душі. Я займався зимовим спортом, я займався зимовим спортом у Рудних горах і довгий час був пов’язаний із цим краєм корінням. І, звісно, я знаю про всі труднощі, які зараз має наш край.

І саме тому я вважаю важливим, щоб ми по-новому подивилися на становище України, бо нас тоді звільнили не «росіяни». Серед солдатів, які звільнили наш край, було дуже багато українців.

Коли зараз у суперечках кажуть, що ми маємо укласти мир з Росією – що так неможливо – і відправити українців додому: подумайте ще раз спокійно. Це справді відповідь? Чи не повинні ми, люди з Рудних гір, виявити більше людяності й більше величі – і простягнути руку тим, чиї батьки й діди тоді віддали за нас життя, і підтримати їх у цей важкий час?

Адже саме це нас і вирізняє, це робить нас людянішими. І зрештою це виграш і для нас самих. Нам потрібна зміна, нам потрібні діти. Чому це не можуть бути й українські діти та підлітки, які приносять новий погляд? Будь ласка, подумайте про це спокійно – і не дайте пропаганді себе заколисати.

Чому для мами й для мене сьогодні замикається коло

Для мене це особистий, дуже емоційний і дуже тісний зв’язок, який у мене тепер є і про який я розповім мамі, бо вона ще жива. І вона цього не знала. Вона ніколи не розрізняла. Але зараз, може, все-таки цікаво в цьому розібратися – для нас, тобто для мене. Бо історія склалася так, що своїм життям я, з великою ймовірністю, завдячую українцям, і життям мами теж.

І я хочу поділитися цим з усіма українцями, яких я знаю, – і з моїми земляками в Рудних горах і в Саксонії.

Є над чим подумати

Якщо люди, які два покоління тому витягли нас із біди, сьогодні самі борються за свою мову, свою культуру і свою свободу: що ми тут, у Саксонії, можемо зробити, щоб не просто дивитися збоку?

Показати перевірку фактів та джерела
Нідервіза
1945
Червона армія
Україна
Рудні гори
Родинна історія
Ніколи знову
День покаяння
Подумати разом

Що ти візьмеш із собою з цієї думки?

Три шляхи звідси