«Було дуже приємно знову вас побачити»: як серед війни, руйнувань і ненависті розквітає щось позитивне – як рослина в пустелі
«Es war sehr angenehm, Sie wiederzusehen.» – «Було дуже приємно знову вас побачити».
У всьому цьому контексті – війна, руйнування, ненависть, злість, цькування і так далі – розквітає щось позитивне, як рослина, що росте в пустелі. І Поліну я побачив, тепер знову, приблизно через два з половиною роки. Познайомився я з нею в контексті VKU (Vorbereitungsklasse Ukraine – підготовчий клас для дітей з України).
Ранок після нападу і нічні зміни на головному вокзалі
Отже, ще раз: контекст був такий, що через цю жорстоку загарбницьку війну в моєму житті, як не дивно, сталися й позитивні зміни. А саме: у мене раптом знову з’явилася робота, бо до того мені було важко знайти employment. І тепер у мене раптом з’явилося завдання, змістовне завдання, хай і дуже драматичне та емоційне.
Завдання справді почалося вже наступного дня після нападу. Рано вранці я побачив, як моя дружина плаче в ліжку, і це було дуже незвично, бо вона взагалі-то дуже стримана, коли йдеться про її емоції. А потім вона сказала: «Так, Путін справді напав на Україну».
І того ж вечора я шукав в інтернеті, як я можу зараз підтримати людей, і вже побачив, що є організація: Leipzig helps Ukraine. І через Leipzig helps Ukraine я тоді почав спершу робити нічні зміни на головному вокзалі Лейпцига, бо саме туди спеціальними потягами прибувала більшість біженців: 90 відсотків – жінки з дітьми, геть виснажені, знесилені, вони приїжджали з останніх сил, а ще літні люди.
І Leipzig helps Ukraine одразу запустила систему, швидше, ніж багато інших міст, бо вони заздалегідь усе подивилися і через фонд уже заснували об’єднання, і тому логістично змогли одразу включитися в роботу разом з йоаннітами (Johanniter). Через Telegram-групу Leipzig helps Ukraine усе це координувала, але для нічної зміни їм були потрібні люди, і тоді я пішов на головний вокзал.
Зі спортзалу через навчання для бундесверу – до VKU в Schule am Palmengarten
Загалом, через кілька тижнів найінтенсивнішої роботи я був уже через SprInt – ми інколи разом з моєю дружиною по дванадцять годин перекладали й допомагали реєструвати людей, а ще давати їм їжу, забирати їх, супроводжувати, заспокоювати. У так званому Ankommenszentrum (центрі прийому) в Лейпцигу – місто Лейпциг у березні/квітні 2022 року орендувало спортзал в однієї гімназії. Там, у спортзалі, на місці були всі потрібні відомства: Jobcenter, соціальне відомство, відомство у справах молоді і також LaSuB.
І вони шукали вчителів, а потім оголосили цю вакансію, на яку я подався, і одразу отримав цю роботу. У проміжку я ще мав двотижневе завдання як викладач англійської в Kemmer Consulting для бундесверу: я навчав там англійської жінок-офіцерок, бо їм, своєю чергою, належало навчати танкістів з України, тому їм була потрібна англійська.
Випадково мене направили до Schule am Palmengarten. Раптом я став учителем VKU разом із парою з України, з Житомира: учителькою приблизно мого віку та її донькою, обидві – дипломовані педагогині, а спочатку в команді була ще дуже добре освічена, дуже добре інтегрована пізня переселенка. Це була величезна напруга, суміш емоцій; у нас було загалом 53 дитини, молодший клас із трьома ступенями навчання і старший, який був більше в мене.
Емоційно – американські гірки: між втратою коріння, онлайн-школою і «Deutsch, Deutsch, Deutsch»
Час учителем у Schule am Palmengarten був для мене теж дуже інтенсивним, емоційно – американські гірки, бо неймовірно багато всього відбувалося одночасно. Ці молоді люди раптом опинилися тут, понад 50 загалом, здається, у віці від 9 до 17 років.
І їх вирвали з їхнього дитячого розвитку, з їхнього стабільного оточення, після того як вони ще толком не пережили корону, і ніхто їх не запитав, і вони взагалі не розуміли, що відбувається, – раптом вони опинилися в чужій країні, у групі, у класі з іншими дітьми, яких вони не знали, з інших міст.
А потім, звісно, на них раптом разом навалилося багато очікувань і вимог, бо, звісно, і Schule am Palmengarten уже до того була ослаблена коронавірусом і кадрів там було обмаль, а тепер раптом ще додалося це додаткове навантаження, і було дуже багато плутанини, бо багато дітей виходили з того, що за кілька тижнів повернуться додому і продовжать новий навчальний рік знову у звичному оточенні. І тому вони, звісно, не були готові вчити німецьку. Але LaSuB, і VKU, і Palmengarten теж, вони, звісно, казали: Deutsch, Deutsch, Deutsch – їм треба зараз швидко увійти в нашу систему.
А мами, наприклад, звісно, не знали, що в Німеччині в нас обов’язкове шкільне навчання, точніше, для них це було нове, а їхні діти ж далі вчилися онлайн у своїх українських школах. І тому було неймовірно багато конфліктів, було багато сліз. Але зрештою, я думаю, я добре зробив свою роботу – я зробив свою роботу так добре, як тільки міг.
«Сьогодні день повторних зустрічей»
Потім я довго не бачив цю групу, а тепер знову побачив Поліну на одному завданні з мовного посередництва через SprInt. Вона одразу мене впізнала і була дуже приємно здивована мене бачити. Вона дуже добре розвинулася, вона тепер точно вже говорить на рівні B1, а тоді, два роки тому, їй було дуже важко зорієнтуватися в усьому цьому хаосі. Мені майже не довелося перекладати й бути посередником, я їй лише пояснив дещо російською, бо більшість вона розуміла сама.
Співробітниця там була дуже милою, дуже чуйною, дуже сердечною і помітила, що ми обоє вже знайомі. І я сказав: «Так, сьогодні день повторних зустрічей», бо перед тим в іншої колеги з тієї ж команди в мене вже був Артем, молодий чоловік, який теж був у мене в цьому класі VKU.
І наприкінці ми ще трохи поговорили, а тоді вона подивилася на мене і сказала: «Було дуже приємно знову вас побачити». І для мене це досі так: у мене мало не навертаються сльози, бо це якраз показує, що зрештою я все-таки зміг змінити щось на краще.
Поліна і відгуки інших дівчат теж підтверджують мені, що я зробив позитивний внесок у стабілізацію та розвиток цих молодих людей.