Листи з Академмістечка: Ірина, один день у Новосибірську і пошта в прикордонних військах

Це розширення, продовження мого досвіду вивчення російської мови та контактів із російськомовними людьми. З Галиною я вивчив дуже багато російської і постійно намагався якомога більше слухати – платівки, а й радіо теж. Тоді це було не так просто, але батько мені в цьому допомагав і підтримував мене.

Шістнадцять чи сімнадцять: потяг дружби і студентки з Академмістечка

А потім, коли мені було 16 чи 17, батько влітку взяв мене з собою супроводжувати групу студенток із Новосибірська – з Академмістечка. Тобто було партнерство з університетом у Новосибірську. І через «Югендтурист» організували потяг дружби, який прибув до Берліна, а потім групи розподілили. Кожна група отримала власний автобус «Ікарус» зі своїм особистим водієм.

І група, яку мені випало супроводжувати разом із ним, досить довго жила й у Карл-Маркс-Штадті, як він тоді ще називався, – теперішньому Хемніці, – при ТУ Хемніца. І там мені дозволили супроводжувати батька в його роботі. Тобто я спілкувався зі студентками, відповідав на їхні запитання про життя в НДР. Звісно, вони були від мене в цілковитому захваті, бо зовсім не очікували такого поєднання: батько й син.

Її звали Ірина

І як це буває в житті: я закохався в одну з дівчат – її звали Ірина. Вона була на два роки старша за мене, звісно, вже трохи доросліша й досвідченіша, і так, якось клацнуло – вона теж у мене закохалася. Ми, здається, провели разом загалом три тижні, але, звісно, не вдвох, а завжди з групою. Тобто в нас не було жодного особистого простору, це було непросто. І ми дуже зблизилися, а потім обмінялися адресами.

Ще раз: це була середина 80-х. Не було взагалі жодних електронних, цифрових каналів зв'язку. І вона поїхала додому, а ми почали листуватися. Ми писали одне одному класичні листи. І це тривало досить довго. Справді, це тривало дуже довго. Цілий рік ми тільки писали одне одному, обмінювалися листами й фотографіями і через це ще більше зблизилися. Сьогодні це, мабуть, важко уявити, але спочатку це були передусім платонічні стосунки. І, звісно, я й тут вивчив багато російської. Я завжди перевіряв, коли вона вживала нові звороти. Я міг спокійно пошукати їх у словнику, перевірити, а потім записати й використовувати сам.

Один день у Новосибірську

І, як я вже казав, наступного року батько організував для мене через «Югендтурист» та «Інтурист» поїздку до Сибіру. Це було непросто. І він подбав про те, щоб Новосибірськ був на маршруті, і так я справді зміг ще раз особисто зустрітися з Іриною. Можна собі уявити: це була дуже насичена й дуже емоційна зустріч.

Поїздка йшла через Іркутськ, Абакан – через увесь Сибір. І так, вона зустріла мене в Новосибірську в аеропорту, і було домовлено, що я зможу поїхати з нею до неї додому – щоправда, лише на один день. Адже тоді відхилятися від маршруту було, власне, не можна. Але ми з батьком – та й я сам, я був уже достатньо дорослим, щоб це пояснити, – домовилися з керівником, з начальником, з керівником групи. І він був у цілковитому захваті, всі заплескали й сказали: «Та це ж чудово, що в тебе тут є дівчина і ти зустрічаєшся з нею особисто. Давай, дій!»

І так, в Ірини тоді вже була своя маленька квартира. Це було великою рідкістю; вона отримала її через батьків, які обоє викладали в університеті.

Шикування на роздачу пошти в прикордонних військах НДР

У всякому разі, це був поки що останній раз, коли ми бачилися особисто, бо за кілька місяців для мене почалося: прикордонні війська НДР. Мене призвали, привели до присяги, і почалася нова смуга листування, яке ми обоє вели дуже інтенсивно. Здається, я писав щонайменше одного листа на тиждень і стільки ж отримував від неї. Це було дуже інтенсивно.

Я навіть не знаю, як часто ми тоді отримували листи, тобто як часто писар роздавав пошту. Але я ще пам'ятаю: нам завжди доводилося шикуватися, а потім роздавали листи. Усіх викликали на прізвище – ні про який захист персональних даних не йшлося, – і завжди було видно, що я отримую лист із Сибіру. Звісно, мої товариші щоразу дивилися й хотіли знати більше: хто це і що вона там пише і так далі.

«Радянські дівчата, якщо хочете»

Так, що я ще хочу додати: звісно, я й раніше ходив на побачення з дівчатами – з німецькими дівчатами. Але російські дівчата були просто іншою категорією, вони були просто іншими. І ось ця інакшість – вона мене так зачарувала й не відпускає досі. Моя теперішня дружина теж росіянка.

І я хочу додати ще ось що: коли ми зараз говоримо про росіянок, то цілком можливо і навіть досить імовірно, що тоді, під час мого спілкування з військовослужбовцями радянських збройних сил у гарнізоні в Карл-Маркс-Штадті, я спілкувався й з українськими дівчатами. Тоді я просто не звертав на це уваги. Тоді це не було темою. Вони говорили російською, і тому для мене вони були, ну, радянськими дівчатами, якщо хочете, – російськомовними дівчатами. Сьогодні, звісно, розрізняють.