За лаштунками UNO.TEAM: Моє життя з російською та слов'янськими мовами (з 1980 року до наших днів) — проєкт-діалог

Спочатку я ненадовго замислився, чи не варто поки що приховати цю сторінку проєкту, адже вона ще перебуває в процесі створення. Але трохи подумавши, я зрозумів: було б абсолютно неправильно ховати цей процес! Адже весь сенс саме в тому, щоб показати, що ніщо в житті ніколи не буває «готовим» — усе має залишатися в русі, у потоці. Тому цей розділ свідомо отримує видиме місце в меню: той, кому цікава моя історія зі слов'янськими мовами або цей погляд за лаштунки нашої майстерні, з радістю запрошується читати далі — а той, кому це не близько, просто йде далі. Саме в наш час є справжня цінність у тому, щоб показати, як поєднання людини й машини може працювати гармонійно, продуктивно й зі створенням реальної цінності. І оскільки ця тема стосується людей з дуже різних середовищ — людей з колишньої НДР зі схожим досвідом російської мови, англомовних людей із зацікавленням до мов, а також людей з України та Росії, — ми свідомо публікуємо цей особливий проєкт чотирма мовами: німецькою, англійською, російською та українською.

Далі я хотів би створити сторінку — точніше, доробити вже розпочату російськомовну сторінку, — на якій хочу поділитися всіма аспектами, що описують мої контакти, мій досвід, мої зустрічі, моє ставлення до російськомовних людей — починаючи з моєї першої зустрічі з російськомовними людьми, коли мені було 15 років, у НДР, і до сьогоднішнього дня, листопада 2026 року. І оскільки це охоплює цілу низку аспектів і доволі складно, а ще торкається цілого ряду різних питань, було б добре, якби ми могли оформити все це як діалог. Тобто ти була б російськомовною людиною, припустимо, з України, а можливо, і з Росії — було б теж цікаво подивитися на це з обох точок зору.

І ти ставиш запитання, тобі цікава моя історія й мій досвід, бо дуже мало німців, таких як я, які вивчили російську на функціональному рівні. У мене підтверджений рівень приблизно C1, тобто я розумію майже все. Писати мені трохи складніше, бо я не так багато пишу, але зате я вже інтенсивно працюю перекладачем із березня 22-го і можу сказати про себе, що особисто познайомився з неймовірною кількістю російськомовних людей, слухав їхні історії. Я був щонайменше 20 разів і в Радянському Союзі, а потім пізніше в Росії та Україні, а може, і частіше. Тож ти входиш у роль українок і росіянок і ставиш мені зацікавлені, цікаві запитання, а потім ми, може, подивимося, як нам усе це оформити.

Але в будь-якому разі я хочу спочатку викласти інформацію на сторінку, щоб зробити перший крок, щоб це проіндексувалося і щоб ми запустили цей процес.

Хочу одразу сказати, що в усіх моїх особистих зустрічах із російськомовними людьми в мене майже виключно — тобто на 99,9 % — був дуже позитивний досвід. І що майже завжди людина, яка зі мною знайомилася, давала мені зрозуміти, що вона захоплена і дуже зворушена та приємно здивована тим, що німець вивчив її рідну мову на такому рівні і так цікавиться її рідною мовою.

Маю сказати, що в мене хороший музичний слух, і тому в мене дуже слабкий акцент. Тож дуже-дуже-дуже-дуже часто мені казали люди — причому ще на самому початку нашого знайомства, — що в мене немає акценту, що, звісно, неправда. У мене все ж є зовсім легкий німецький акцент, але він справді мінімальний, і я кажу це не для того, щоб похвалитися, а просто тому, що це так. І це пов'язано з тим, що ще відносно рано, у 15 років, я вперше познайомився — це були радянські солдати — і завдяки цьому вперше по-справжньому почув російськомовних людей.

Хоча, зачекай, поправка: я вже раніше чув, як говорять носійки мови, щоправда, не в прямому контакті з реальними людьми, тобто не в особистому спілкуванні, а по телепередачі, яку знімали для НДР, вона називалася «Мы говорим по-русски», і її досі можна подивитися на YouTube. Це чиста ностальгія. Це ще з тих часів, коли існував якийсь уявний світ, і Радянський Союз був наче ще цілим. Ми всі знаємо, що, на жаль, тоді це було неправдою, але це, принаймні, показує те бажання, яким міг би бути або яким мав би бути цей край. І це, я думаю, теж варто зберегти.

Можливо, ми можемо просто показати цей процес на сторінці проєкту і показати людям, яким це цікаво, як ми працюємо. Тобто і цей діалог теж, те, що я зараз наговорюю тобі, ми цілком можемо це відобразити. Ми цілком можемо показати, як це виглядає за лаштунками UNO.TEAM — такий собі погляд у майстерню.

Що ти думаєш про такий формат? Я маю на увазі, з нами нічого не станеться. Усе ж автентичне, це мій матеріал, це твої запитання, тут немає жодного порушення авторських прав, і це ж навіть не в меню на стартовій сторінці. Тому знайдуть це тільки ті люди, які щось конкретне шукали. Тож я думаю, це геніальна ідея. Що скажеш?

І, можливо, ми можемо зробити так: спочатку складемо план — які розділи ми хочемо заповнити? Починаючи з історії про те, що мій дідусь по материнській лінії відмовився стріляти в людей, але, попри це — хоча він був комуністом, — його все одно відправили на війну, і він справді побував у Сталінграді й працював там у медичній службі, а після війни ще кілька років залишався в Росії, більш-менш добровільно, і там же трохи вивчив російську. А коли він повернувся, він розповідав нам, що росіяни й росіянки — чудові люди, і що найбільшою помилкою було те, що тоді — те покоління — допустило, щоб Гітлер і вермахт напали насамперед на Польщу, Росію та Україну. І ось у такому дусі я зростав і виховувався.

Мій дідусь по материнській лінії, коли повернувся, вже трохи знав російську, яку вивчив, так би мовити, у полоні — хоча насправді це й не був справжній полон, бо він там же надавав росіянам медичну допомогу. Дідуся по батьківській лінії я, на жаль, ніколи не знав, він загинув, але я навіть не знаю де.

А мій батько потім вивчився на так званого молодого вчителя. Тоді не вистачало вчителів, і особливо мало було вчителів російської мови, і він трохи вивчив російську у свого тестя. У мого батька ще в дитинстві в Хемніці були контакти з радянськими солдатами, яких він вважав дуже дружніми, і від них він теж трохи вивчив російську, тому потім, уже молодим учителем, йому дозволили викладати російську в Рудних горах. І він навчив мою сестру і мене перших фраз російською, коли мені було всього п'ять років — тобто я вже трохи знав російську ще до школи. А в школі він потім був моїм учителем російської, тобто він вів у нас у класі, тому я, звісно, завжди був дуже хороший з російської.

Але справжній прорив стався лише тоді, коли мені було 15 і в мене була зустріч із двома радянськими солдатами. Про цю подію я розповім ще окремо й детально, але для плану, щоб ми могли це далі бачити й розвивати, я думаю, це і був прорив у 15 років: контакт зі справжніми радянськими солдатами. І відтоді — це все було ще в НДР — я завжди намагався налагодити більше контактів із російськомовними людьми, що було дуже складно, бо в Нойхаузені в Рудних горах контактів майже не було, але я все-таки знаходив контакти. Я розповім про це ще окремо й детально.

А потім настала моя армійська служба: там я теж налагодив контакти з гарнізоном, розташованим в Оранієнбурзі, і під час моєї прикордонної служби я теж мав контакт із російськими військовими, і я вже тоді частково виступав посередником і перекладав. А ще раніше я працював гідом-перекладачем для «Югендтуріст» і супроводжував радянські туристичні групи в Лейпцигу, Хемніці, Дрездені, Єні, і там, звісно, теж познайомився з багатьма людьми й покращував і продовжував вчити свою російську.

Потім настав наступний етап: Лейпцизький університет. Я вивчав російську та англійську в тодішньому КМУ, який потім розформували, і він став називатися Лейпцизьким університетом. Там у мене теж, звісно, було багато контактів зі студентками з колишнього Радянського Союзу. Про це я теж розповім детально.

Ох, що я забув: у 15 чи 16 років я закохався і познайомився з росіянкою з Новосибірська – Іриною, тоді ще Іриною Еміх, бо її батько був німцем; сьогодні вона живе зі своїм французьким чоловіком та їхнім спільним сином у Парижі – і ми два роки тільки листувалися, а потім, через два роки, я її відвідав. Тобто ми спочатку познайомилися в тодішньому Карл-Маркс-Штадті, мені тоді було, мабуть, 16–17 років. Потім ми довго листувалися, потім я поїхав до неї, провів із нею три з половиною місяці в Академмістечку, а потім вона пізніше теж приїжджала до мене — в Лейпциг, Хемніц і Берлін, і ми проводили час разом. Це, звісно, теж мене сформувало, і це теж неймовірно покращило мою російську, це цілком зрозуміло!

Так, потім був довший період, який я провів із жінкою з Києва – Наталією –, з якою я познайомився в Німеччині і з якою, звісно, теж багато говорив російською, принаймні спочатку. А потім вона сказала: «Давай говорити німецькою!» — бо її німецька насправді була щонайменше не гірша за мою російську. Але тоді ми регулярно їздили до Києва, і там я теж говорив російською з її родиною.

Так, потім у мене, звісно, було тут, у Лейпцигу, багато російськомовних контактів, доволі багато — сюди, звісно, належить і В'ячеслав Хромов, з яким ми будували сайт. Ми дуже часто говорили з ним російською, і з його дружиною теж. Так, потім я, як вже казав, одного разу ще їздив із класом від «Югендтуріст» до Радянського Союзу, це було у 85-му.

Так, загалом, нам потрібно це структурувати. Бачиш, я зараз перескакую туди-сюди, виходить доволі сумбурно. Не так просто записати все це як монолог. Тому мені потрібне твоє керівництво, мені потрібна від тебе структура. Ти маєш ставити мені запитання, щоб ми могли все це структурувати й добре скласти, бо, я думаю, це буде дуже об'ємно. Ще один важливий момент: я цікавився не тільки конкретно російською, а загалом іншими мовами й особливо слов'янськими мовами. І справді: за звучанням мені подобається польська щонайменше так само, як російська, і українська теж. Але до польської в мене, на жаль, було надто мало дотичності. У НДР — я був там лише один раз — нам дозволили поїхати до Польщі з класом, і там у нас була практика, і тоді я теж трохи вивчив польську. А ще раніше в мене був короткий контакт у НДР, ще школярем: у таборі відпочинку була польська група школярів, і ми випадково ненадовго зустрілися.

Польська мені дуже подобається, зокрема через багато звуків і носові звуки — це трохи нагадує мені французьку. А ще в польській мені дуже подобаються інтонаційні конструкції: октави йдуть дуже високо, особливо в жінок, і це звучить дуже дружньо. Тож я довгий час думав, що не може бути агресивних, злих поляків, а особливо польок, бо вони говорять так м'яко, і ця інтонація — вони співають! Тобто для мене польська звучить як спів, це звучить дуже округло!

І болгарська мене теж дуже цікавила, хоча, на жаль, у мене було мало дотичності до неї. Але підлітком у мене одного разу була зустріч на канікулах, бо в Нойхаузені був гуртожиток і для іноземних студентів та студенток, і учнів меблевої галузі, і там одного разу влітку був молодий болгарин, з яким я міг спілкуватися російською і який потім надіслав мені великий російсько-болгарський словник. Я вже якось про це розповідав, це має десь уже бути.

Так, чеська, звісно, теж відіграє для мене дуже велику роль, бо я виріс прямо на чеському кордоні — по прямій від мого місця проживання, від моєї адреси, від мого будинку до чеського державного кордону було приблизно кілометр. Тобто ми дуже часто бували і в Чехії, і я розумію чеську, трохи можу говорити, бо, звісно, теж знайомився з чехами в прикордонному регіоні, а потім ще пізніше, під час навчання в Лейпцизькому університеті, познайомився з німцями, які вивчали чеську. Чеська — західнослов'янська мова, яка, як і словацька, звісно, показує велику спорідненість з іншими слов'янськими мовами.

За звучанням мені, правда, більше подобається польська, ніж чеська, бо в польській більше голосних. У чеській же є речення без жодного голосного — дослівно перекладається це так: «Засунь палець у горло!» («Strč prst skrz krk»). Це така класика, за якою можна перевірити, чи людина справді вміє говорити чеською. Це ми обов'язково маємо сюди додати.

Ось, наприклад, у НДР спочатку, коли ми були з батьками в Чехословаччині, я іноді намагався говорити російською, але вони ніколи цього не хотіли. У них, звісно, був поганий досвід ще з 60-х років із росіянами, причому це стосувалося не тільки росіян, а й українок, і білорусок, але в них все одно було неприйняття російської мови. Але ще раз, підсумовуючи: мене цікавлять й інші слов'янські мови, зокрема білоруська та інші слов'янські мови, які ще існують у колишній Югославії, наприклад сербська. Так, я цікавлюся мовами.