І це дає мені сили – що ми разом починаємо цей процес зцілення: чому розмова з подругою з Києва дає мені надію для наступного покоління у відкритій Європі
«Мені було дуже добре вчора поговорити у WhatsApp з подругою з Києва»
Мені було дуже добре вчора поговорити у WhatsApp з подругою з Києва. Я познайомився з нею влітку 1999 року в Києві. І вона та її родина, її чоловік, були мені дуже симпатичні, і її свекор і свекруха теж, уся родина. Бо вони були відкриті – на покоління молодші за мене, тобто молодше покоління, ніж я, – і вже тоді мали дуже прогресивні погляди й багато що вже тоді дуже добре вміли оцінити та зрозуміти.
І потім я щороку, коли приїжджав до Києва, розмовляв з ними. І вони обоє, тобто моя подруга та її чоловік, завжди були дуже активні, дещо собі створили – машину, дім – і завжди намагалися працювати в міжнародних фірмах. І вони загалом позитивно говорили про Німеччину й завжди давали мені зрозуміти: що Німеччина для них приклад.
«Хай буде шляхетною людина, чуйною і доброю»
І мене це так захоплювало, бо ще два покоління тому ми як нація цілком провалилися. А потім усе ж знову знайшли себе, знайшли свою силу, згадали про своє коріння, яке лежить у Ґете. Ґете викарбував вислів: «Хай буде шляхетною людина, чуйною і доброю».
І мене виховували – я вже не раз це казав – на таких книжках, як «Сьомий хрест», а також на романі Бруно Апіца «Голий серед вовків». «Голий серед вовків» – це книжка, яку ми всі в дитинстві читали в школі. І ми всі обговорювали цю книжку в класі, і це нас сформувало – принаймні декого з нас, очевидно, далеко не всіх.
«Гей, а як було б, якби ви теж могли приїхати до нас у Німеччину?»
Але щоб ще раз повернутися до початку: тоді, коли я познайомився з нею в Києві, для нас це часто було такою мрією – сказати: «Гей, а як було б, якби ви теж могли приїхати до нас у Німеччину і, може, навіть працювати з нами й у нас, і ми разом просували б проєкти?» Бо передусім вона дуже добре знала англійську, вільно.
І тоді це здавалося нам дуже, дуже далеким. Бо я як німець пізніше міг їздити до Києва без візи, в Україну, а навпаки це було, звісно, набагато складніше. Тобто громадянки України, звісно, могли їздити до Німеччини, але їм треба було отримувати візу, викладати багато грошей, мати багато грошей, бо Німеччина, на жаль, звісно, робила цю різницю між заможними людьми й людьми, в яких просто не так багато грошей. І її молода родина, звісно, не належала до тих, у кого на банківському рахунку були мільйони євро.
І тоді я завжди уявляв собі, як було б, якби її донька – вона тоді була зовсім маленька, – якби й вона могла рости у відкритій Європі, якби могла подорожувати й мати контакти також з людьми з інших націй. Бо це було те, що в Німеччині вже було. Звісно, може, за сумнівних обставин – ми привозили людей у країну передусім для того, щоб їх експлуатувати, на жаль, – але все ж: люди були тут, і люди починали розмовляти, зустрічалися.
І це було те, чого молода Україна не могла запропонувати. Молода Україна здавалася мені тоді, з того, що я бачив на вулицях, дуже сильно позначеною однією нацією. Було зовсім мало людей, які виглядали інакше, які приїхали з Африки чи з Азії, які говорили інакше. Тобто з Сирії, наприклад, чи з Афганістану в Україні майже нікого не було, було, може, кілька студенток в університетах.
«І все ж: при всіх цих жорстоких і сумних подіях є проблиск надії»
І я якраз зараз думаю про те, як змінилася ситуація. Тепер моя подруга та її донька від початку загарбницької війни, від березня 2022 року – тобто вже майже п’ять років, скоро п’ять років – у Німеччині. І це, може, позитивний аспект, але, на жаль, за неправильних обставин. Звісно, ми хотіли б, щоб вона могла вільно вирішити приїхати сюди і щоб її країна розвивалася мирно. І щоб їй не доводилося боятися за своїх рідних і взагалі за майбутнє своєї мови та своєї нації.
І все ж: при всіх цих жорстоких і сумних подіях є проблиск надії. Бо я переконаний, що час Путіна й путінського режиму – годинник спливає. Він лютував уже найдовше, його час добігає кінця, його часове вікно зачиняється.
І це означає для нового покоління, для покоління її доньки, але й для їхніх дітей потім, уже для наступного покоління, точніше, для дітей – а в нас дуже багато дітей з України, – це шанс, що вони тут, у Німеччині. Бо ми як нація й далі досі займаємо таку позицію й кажемо: ми даємо цим людям захист і підтримуватимемо їх у відбудові їхньої країни. Ми як колектив вирішуємо, що Україна, звісно, має існувати далі й знову відновитися.
Я знаю, що в Німеччині зростає кількість людей, які бачать це інакше. Але є й достатньо людей, як я, і організацій та платформ, як UNO.TEAM, які протистоять цьому й кажуть: звісно, Україна має незабаром самостійно увійти в нову фазу зростання й розвитку.
«Збудувати для наших дітей спільне, безпечне, мирне, багатонаціональне й багатомовне майбутнє»
І це шанс для її доньки та її покоління і для ще молодших дітей, яких ми тут прийняли й які вже вивчили нашу мову, далі плекаючи свою рідну українську. Тобто вони виросли мультикультурними й багатонаціональними. І вони бачать переваги відкритого суспільства. Вони зустрічаються з людьми з інших культур, вони знають, що бувають конфлікти, але вони знають і те, що ми можемо разом подолати ці конфлікти й завдяки цьому досягти вищого щабля розвитку як людство.
І тут я бачу шанс, якого окрема людина, як моя подруга, зараз, може, ще не бачить, бо не може. Бо їй особисто просто забагато треба переробити, і на неї забагато навалюється, і вона перевантажена на повсякденному рівні. Але через два, три, чотири, п’ять років передусім її донька буде в новій ситуації, у кращій ситуації.
І це дає мені сили. І я хочу долучитися до цього – і ми хочемо долучитися як UNO.TEAM, – щоб ми почали цей процес зцілення, разом, і пришвидшили його, і збудували для наших дітей спільне, безпечне, мирне, багатонаціональне й багатомовне майбутнє.