Прибуття до Німеччини: добре, що ви тут – запрошення до чесного обміну

Дорогі подруги з України, ви вже кілька років із нами, і добре, що ви є! Бо ви привносите свій досвід – і тому що я, своєю чергою, з досвіду знаю, що українці мають багато якостей, від яких ми в Німеччині можемо виграти.

Добре, що ви тут. Ми теж хочемо у вас учитися, і ви маєте знати, що вас цінують як членів нашого суспільства так само, як і всіх інших. Важливо, щоб ми вчилися і в тих, хто приїхав, а передусім у людей з інших так званих культур і суспільств.

Що Україна збудувала без «старшої сестри»

Україні за короткий час вдалося просунутися вперед, зокрема в боротьбі з корупцією. Звісно, ще не все досягнуто, це цілком логічно. Але я сам відчував це рік за роком: коли я влітку їздив в Україну зі своєю тодішньою супутницею життя, яка була з Києва, я помічав, що справа рухається. Мені як німцеві жити в Києві ставало дедалі простіше – і не лише мені.

Я бачив, що люди там щось збудували, і все це зовсім без допомоги «старшої сестри». У нас, німців, звісно, була Західна Німеччина, і тому нам було набагато простіше стати частиною Федеративної Республіки. В України такої великої підтримки не було. Тому я вважаю, що Україна загалом зробила дуже багато.

Я познайомився там із такою кількістю людей, які мислять позитивно. Це мене завжди надихало: що люди, попри величезні виклики, не нили постійно й не обурювалися, а бралися до справи. І що вони завжди були однією великою родиною, що вони організовувалися в родинному колі, там усе обговорювали й ухвалювали рішення – дуже демократично і передусім дуже динамічно. Мене завжди захоплювала ця нестримна сила: ця воля до життя, ця здатність виживати і ця креативність. Вони розробили дуже багато нового, передусім у сфері IT – наприклад, у хабі Харкова, але не лише там, – і ця IT-сфера, своєю чергою, просунула вперед і інші галузі.

Чому тут мільйон людей – і що нас єднає

І, можливо, в цьому місці багато моїх співвітчизників, читаючи це, скажуть: «Ну, якщо в Україні все так чудово, чому цей мільйон людей досі тут?»

На це я відповідаю: тому що там вирує загарбницька війна – і тому що ми вчинили б точнісінько так само! Ми, громадяни НДР, теж тоді використовували всі можливості, щоб дістатися до західної марки, щоб отримати краще життя, свободу пересування і жити на волі. І точно так само зараз чинять українки.

Ідеться не про те, щоб сказати, що українці кращі за німців. Ми – інші, але нас багато що єднає: ми всі любимо своїх дітей. Ми всі хочемо бути щасливими. Ми всі хочемо гармонії, хочемо здоров’я, хочемо радості. Це нас єднає, бо всі ми люди, бо всі ми Homo sapiens.

Це не прикрашена утопія – краще зосередьмося на тому, що в нас спільного, і почнімо з цього. А потім разом шукатимемо рішення.

Кожна людина повинна мати право на повноцінне життя. Для цього потрібно, щоб базові потреби за пірамідою Маслоу були задоволені. А до базових передумов я зараховую дотримання прав людини, як їх визначила ООН (а для біженців – Женевська конвенція про статус біженців), доступ до сучасної освіти, яка готує до життя, а не лише перевіряє теоретичні знання, медичне забезпечення, забезпеченість і догляд у старості, мобільність і такі речі, як їжа та вода. Ми живемо в час, коли це технологічно й економічно однозначно можливо. Якщо це не виконується, значить, цьому заважає політична воля. І не так уже й багато місць і країн у світі, де основне гарантовано.

Чесний погляд на вашу ситуацію сьогодні

Щоб дати вам орієнтири й навігацію, нам треба розібратися, де ми перебуваємо в суспільно-політичному плані. З мого погляду, ваша ситуація загострилася. Є кілька позитивних чинників, але є й негативні. Я бачу багатьох людей з України, яким тут дедалі важче даються ці виклики. І причина якраз не в тому, що ви слабкі як особистості! Це не має до вас особисто жодного стосунку – це рішення нашого суспільства:

1. Крок назад у базовому забезпеченні: Коли ви приїхали у 2022 році, у нас був інший уряд, який більше робив ставку на суспільні послуги й більше вкладався в довгостроковість, коли йшлося про базове забезпечення (з 2023 року – Bürgergeld). Тоді він полегшив життя найнижчих верств! Bürgergeld однозначно був вигіднішим для всіх і, звісно, для біженців, які отримували його одразу, – що я вважав правильним і вважаю досі. Тепер нинішній уряд Мерца це згорнув. Крім того, загострилася геополітична ситуація, а це, своєю чергою, веде до того, що роботи, яку можуть виконувати люди з України, стає менше.
2. Мовний бар’єр у Німеччині: Німеччина – це суспільство, у якому знання мови – абсолютна необхідність! Я думаю, є інші суспільства, де знання мови не відіграє такої великої ролі. Звісно, порівнювати завжди складно, але я думаю, багато українських біженців міркували так: я більш-менш знаю англійську, отже, в Німеччині якось проживу. Це зовсім не так. У Німеччині англійська як мова спілкування практично не відіграє ролі, у повсякденному житті її, по суті, немає. Ти майже ні з ким не можеш спілкуватися англійською. Ти мусиш знати німецьку й підтвердити її на певному рівні. Більшість українських біженців зазнають невдачі саме з німецькою, бо уявляли собі вивчення мови інакше, передусім легшим, – бо ніколи не були в ситуації, коли треба було опанувати другу мову. Моє враження і мій досвід: 95 відсотків із приблизно мільйона біженців з України – російськомовні й удома між собою майже не говорять українською. Тобто вони виросли російськомовними, а не двомовними. Мовний бар’єр, я думаю, досі найбільший виклик.
3. Дешева робота без майбутнього і німецька паперова бюрократія: І, звісно, ця дешева робота: у Лейпцигу в нас були Momox, Mytheresa, DHL, Amazon, трохи REWE, роздрібна торгівля і прибирання. Це в минулому, ці місця зайняті. Лишається, можливо, ще McDonald’s, але все це робота без майбутнього. Навіть якби вони були готові задовольнитися такою роботою, далеко з нею не зайшли б. Багато українських біженців мали вдома відносно високий рівень життя, звикли до певних речей і належали до верхівки суспільства. Багато хто з них були підприємцями й думали, що тут зможуть реалізувати свою самозайнятість ще краще. Тут це зовсім не так. Німеччина дуже бюрократична, дуже орієнтована на папери, і має дуже складну, до того ж уже дуже застарілу систему, у якій майже неможливо розібратися. І от вони в пастці – у цій пастці вони й сидять. Повернутися додому в Україну для них майже не варіант, бо там на них ніхто не чекає. Багато місцевих кажуть: «Що ти п’ять років робила на Заході? Ти нас не підтримувала. Ти нас зрадила. Ти не говориш українською. Ти не українка. Лишайся у своїй Німеччині».

Це опис з мого погляду, і я можу помилятися.

Не прогинатися, не ховатися: наша спільна лабораторія в Лейпцигу

Ця нова серія називається «Прибуття до Німеччини». На ній зовсім не обов’язково має стояти «Україна», бо це, звісно, схожим чином стосується й людей з інших країн. Арабомовна спільнота зачеплена дуже схоже, хоча там ситуація, ймовірно, ще складніша. Тому ми поки що зосередимося на українських біженцях.

У нашому SafeSpace і в наших історіях (Stories, німецькою) на UNO.TEAM ми ділимося досвідом і вибудовуємо цей простір як відкриту лабораторію – крок за кроком, з конкретними повсякденними питаннями: як спілкуватися з джобцентром нейтрально, без негативу? Як порозумітися з орендодавцем? Для цього ми пов’язуємо цей обмін безпосередньо з нашими інтерактивними правовими квізами в розділі «Життя і право».

По суті, йдеться про обмін і про те, щоб нам вистачало сміливості говорити так, як ми справді думаємо, і про те, що нас справді хвилює. Щоб ми не прогиналися, не кланялися, не ховалися і не грали ролей – і нічого не прикрашали. Якщо ми бачимо виклики, ми маємо насамперед їх назвати. Це перший важливий крок.

І ми можемо це змінити, якщо для початку почнемо об’єднуватися в малому. Для початку вистачить однієї людини, яка прочитає це зараз і напише мені. Якщо одна людина мені напише, перший крок зроблено, а потім будуть і інші! І тоді все закрутиться.

Запрошуємо вас долучитися – ви можете будь-коли зв’язатися зі мною. Ми зараз щось будуємо, передусім у Лейпцигу, – там ми й починаємо.