Чому ми це робимо: мої літа в Києві (1999–2015)

Мені важливо пояснити, чому ми зараз зосереджуємося на супроводі українців у саму середину суспільства. Завжди важливо питати себе, чому ми щось робимо, – і цим ми відрізняємося від ШІ: люди діють із мотивів. У них є мотиви, є наміри, є цілі, їх щось рухає. А ШІ робить лише те, що йому задають люди. ШІ спершу потрібні настанови, керування, орієнтири й цінності. Ці цінності йдуть від людей.

Коли йдеться про цей проєкт, який я назвав «UNO supports Ukraine»: назва трохи перегукується з об’єднанням «Leipzig helps Ukraine». У ній є Лейпциг, але «helps» мені тут не дуже подобається, бо «help» звучить як потреба в допомозі. А насправді Україна набагато сильніша за багато так званих індустріальних країн Заходу.

У мене дуже багато причин, чому я започаткував цей проєкт саме зараз. І ці причини майже виключно особисті – бо особисте для мене означає й суспільно-політичне. Бо я так соціалізований, вихований і виріс, що я частина цілого: частина суспільства, частина спільноти. Що я не просто сам по собі, а завжди тримаю в полі зору: як справи в мого оточення? Як справи в інших людей? Бо лише тоді добре й мені.

«Ти один із нас»: моя українська родина в чотирьох поколіннях

У мене дуже, дуже великий досвід спілкування з людьми з України. Почалося все ще в дитинстві. Тоді я ще не дуже усвідомлював різницю між окремими слов’янськими народами й етносами – я, звісно, знав, що польська відрізняється від російської і чеська відрізняється від російської, але з українською й російською мені ще не все було зрозуміло.

По-справжньому я почав це усвідомлювати, коли 1999 року закохався в українку, довго жив із нею й регулярно відвідував її родину в Києві. З 1999 по 2015 рік я щоліта, а іноді й на Новий рік бував у Києві, а також кілька разів у Коктебелі на Чорному морі. Загалом я прожив із ними близько півтора року, завжди розподілених на літні місяці.

Ця родина була дуже великою – вона й зараз дуже велика, хоча війна її тепер розірвала. Я не просто спостерігав родину в усіх життєвих ситуаціях, я проживав їх разом із нею. Я був частиною родини. Вони повністю мене прийняли й довіряли мені. Вони ділилися зі мною своїми сумнівами, конфліктами й рішеннями. У трьох, а то й чотирьох поколіннях вони завжди давали мені зрозуміти й казали: «Ти один із нас». Я ніколи не був чужинцем, ніколи не був «німцем» – я завжди був одним із них, причому від самого початку й для всіх. Не було такого, щоб одна частина родини мене прийняла, а інша ставилася насторожено.

І це, мені здається, те, що в Німеччині так не працює. Ми в цьому питанні набагато закритіші. Якщо порівняти, як буває навпаки – коли українка приходить у німецьку родину, – то настороженість, як правило, набагато сильніша, і спершу доводиться розраховувати на певне неприйняття, навіть якщо людина досить добре говорить німецькою. Моя російська порівняно з багатьма іншими, звісно, дуже добра. Проте це ще не означає, що я вже соціалізований так само, як люди в Україні. Я все-таки був для них чимось іншим, більш-менш чужим – але на відміну від німецького суспільства люди ніколи не давали мені цього відчути. Навпаки: я завжди був для них чимось особливим, і вони завжди ставилися до мене з великою повагою. Причому всі – а погляди на політику в них були дуже різними.

Це мене завжди вражало, і я завжди радо туди їздив. Для мене це завжди був відпочинок, і для мене це була та сама родина, бо моя власна родина дуже маленька. У мене зовсім маленька родина, яка, по суті, складається лише з моєї мами – бо 2021 року я, на жаль, дуже трагічно втратив сестру, мій батько вже помер, мама, на жаль, теж проживе не так довго, а з племінницею й племінником мені, на жаль, не вдалося вибудувати дуже близьких стосунків. Тому ця українська родина була й залишається для мене дуже, дуже важливою. І тепер я хочу повернути бодай частину того, що вони мені подарували.

А ще тому, що ця родина складається з дуже різних частин: багато дітей, маленькі діти, дівчата-підлітки, люди мого віку й люди, трохи старші, з дуже різним минулим, досвідом і рівнем освіти. Людина, у чиєму домі я жив, наприклад, вільно говорить англійською, а інші ні. А щодо мови, родина ділилася на дві частини: були ті, хто говорив переважно російською, – обидві мови існували поруч, – а були ті, хто говорив суржиком, цією сумішшю російської та української. Українці дуже креативні, коли йдеться про розвиток мови, і завдяки довгій історії з австрійцями й поляками перейняли багато елементів із німецької та польської. Вони дуже мультикультурні й відкриті до іншого. Тому, мені здається, я можу оцінити, як влаштована бодай частина українського суспільства, що люди думають, куди вони рухаються, – з усіма їхніми сумнівами й суперечностями, бо саме це й робить нас людьми. Німецьке суспільство, звісно, теж дуже суперечливе, у ньому дуже різні рухи й групи інтересів.

Літо 1999-го: «Герхард» Варшавкою до Києва

Оскільки більшу частину часу я проводив у Німеччині, а щоліта їздив в Україну, я міг зблизька стежити за розвитком України й бачити, що з року в рік змінювалося на краще. Тоді змінилося неймовірно багато.

Один приклад, щоб це показати: перше літо, коли я 1999 року поїхав до Києва автомобілем, було ще справжньою дикою пригодою. Європейська траса ще не була збудована, і мені довелося їхати «Варшавкою» – щебеневою дорогою через ліс на багато кілометрів, без мобільного зв’язку. Я тоді їхав з українкою – це була дуже, дуже ризикована пригода. І 1999 року через польсько-український кордон проїжджало зовсім мало авто з німецькими номерами.

Після довгого чекання в черзі на кордоні й безлічі бюрократичних перепон я проїхав лише кілька кілометрів українською територією, і мене вперше зупинили: ДАІ, тодішня українська автоінспекція. Там стояли пости, озброєні міліціонери з автоматами Калашникова. Якщо вони бачили авто з німецькими номерами, для них це означало: німецькі марки, пізніше євро – додатковий дохід для родини. Бо тоді, 1999 року, їм платили зовсім мало, і вижити вони могли, лише якщо знаходили приватні джерела доходу на стороні. І одним із таких джерел доходу на чотирьох колесах був я.

Завжди це відбувалося так: вони зупиняли мене жезлом, представлялися українською й вимагали документи. А потім вони завжди – це було кумедно – називали мене «Герхард», іноді на французький манір: «Жерар». Чому? Бо батьки записали в моєму свідоцтві про народження першим ім’ям Герхард, хоча насправді мене звуть Торстен. Потім вони давали зрозуміти, що я перевищив швидкість. Я з ними взагалі не сперечався, а зазвичай уже тримав гроші напоготові – у перші роки ще німецькі марки, а з 2002 року здебільшого купюру в 5 євро, іноді 10 чи 15 євро – і казав: «Добре, можемо домовитися? Я порушив правила, можете мені пробачити? Ось вам п’ять євро». І тоді, залежно від ситуації, вони іноді казали, що п’ять євро нормально, або що треба десять, як завгодно. І так було кілька разів аж до Києва.

І в самому Києві того першого літа 1999 року мене зупиняли щодня – щоразу, коли я їхав із німецькими номерами. Я жив на захід від Києва, у передмісті Білогородка, звідки тоді до міста можна було дістатися лише автомобілем. Коли я хотів переїхати через Дніпро на інший берег, до великих панельних районів – приблизно 12–14 кілометрів, – мене на одному відтинку зупиняли два, три, чотири рази, і доводилося платити.

До цього першого літа додався випадок просто на Хрещатику: там мене зупинив міліцейський патруль з автоматами, бо вони почули, що я іноземець, хоча я говорив зі своїми супутницями російською. Вони вимагали в мене штамп ВВІРу (ОВИРу). 1999 року все було ще майже як у Радянському Союзі: іноземець мусив протягом 24 годин після в’їзду зареєструватися у відомстві у справах іноземців і отримати штамп. Моя тодішня супутниця життя хотіла піти туди зі мною, але в перші 24 години ми не встигли. Тож штампа в паспорті в мене не було.

Патруль сказав: «Ви порушили закон, ми забираємо вас до відділку». Моя подруга – неймовірно впевнена в собі, дуже рішуча й, взагалі-то, зовсім не з полохливих – попросила обох російською заплющити на це очі й запропонувала, що ми зараз просто заплатимо. Вона перепросила й пояснила, що це її помилка. Але міліціонери довго не м’якшали. Довкола нас уже стояли перехожі й дивилися, і зрештою моя подруга розплакалася, бо боялася, що я зникну у відділку. Наостанок міліціонери поступилися й сказали: «Гаразд, тоді хай платить».

Від старої «Лади» до Toyota Prius: як швидко країна може змінитися власними силами

Ось як важко було ще 1999 року вільно пересуватися там німцеві. Але вже наступного року стало набагато простіше! У наступні роки старі пости ДАІ зникли, ВВІРу більше не було, і на вулиці мене більше ніхто не чіпав. Усе стало набагато простіше.

Особливо я пам’ятаю літо, коли в Україні була грузинська заступниця міністра внутрішніх справ, яка сказала: «Ми мусимо домогтися, щоб у Києві населення знову довіряло патрульним». За найкоротший час працівників замінили й постановили: відтепер патрулі завжди ходять парою – жінка-поліцейська з чоловіком-поліцейським. І вони обоє мають бути привітними й виступати помічниками, опорою й супровідниками, а не обдирати й допікати населенню.

Водночас замінили й машини: 1999 року багато міліціонерів ще їздили на старих розвалюхах, на старих «Ладах». Наприкінці 90-х один працівник карного розшуку розповів мені, що організована злочинність просто сміється з міліції, бо в міліції не було жодних ресурсів, а організована злочинність була оснащена набагато краще. І раптом нові патрулі почали їздити західними машинами, передусім Toyota Prius. Я тоді сам розмовляв на вулиці з новими поліцейськими: вони були дуже привітними, відкритими й відповіли на всі мої запитання. Я тоді навіть написав про це статтю – може, ще знайду її. Стало однозначно краще.

Звісно, цей процес ще далеко не завершений, і, звісно, корупція й досі є. І це зовсім не виправдання – казати, що і в ЄС, і в Німеччині теж є корупція і що в Німеччині руйнуються багато інституцій і цінностей, – це я бачу. Тому цей вказівний палець, який так часто піднімає німецьке суспільство, дивлячись на Україну зверхньо й кажучи: там усе суцільна корупція. Я думаю, це треба розставити по місцях.

Цей текст ще росте й доповнюватиметься, але я хочу поділитися ним уже зараз. Хай люди читають його вже зараз. Мені нічого приховувати, я відкритий.