Низхідне порівняння та історична відповідальність: чому люди б’ють по тих, хто нижче, – і де Німеччина провалилася

Для українських людей, які зараз живуть у Німеччині, – як я бачу їхнє становище: я бачу це так, що вони – збагачення для нас як суспільства, бо привозять із собою досвід і привозять із собою погляди, які ми тут можемо добре використати. Дуже просто тому, що Україна від часу своєї незалежності динамічно розвивалася й багато чого досягла за коротший час, ніж Німеччина.

У Німеччини зовсім інша історія, ніж в України. Ми дуже-дуже багато десятиліть могли користатися з економічного буму, американці допомогли нам планом Маршалла, у нас більше ресурсів – принаймні частково, – і ми змогли возз’єднатися. Тобто в східнонімецької частини була сильна Західна Німеччина. (→ Думка #460)

Феномен «низхідного порівняння»: чому люди б’ють по тих, хто нижче

У кожному суспільстві є люди, які, так би мовити, б’ють по тих, хто нижче. У кожному суспільстві, на жаль, є верх і низ: є люди, які мають багато ресурсів, – доступ до грошей, але й доступ до мереж, до контактів, до інформації. І ці люди нагорі, бо в них більше влади ухвалювати рішення. Вони можуть щось вирішувати, у них більше свободи. А потім є люди, які нижче. І потім, звісно, є й люди, яких дедалі далі витісняють на узбіччя і які мають дедалі менше свободи, чия свобода пересування в усіх вимірах обмежується дедалі сильніше.

І в нас у соціології та психології є цей феномен, він називається низхідним порівнянням, – і він є в усіх суспільствах. Німеччина тут не виняток. І зараз виходить так, що через зовнішні обставини, геополітичні труднощі, але й зміну клімату та, може, ще інші чинники боротьба за ресурси загострилася й усередині Німеччини, у суспільстві.

І тому дедалі більше людей у Німеччині зараз дивляться вниз. А внизу – приїжджі. Так завжди: коли хтось приходить у суспільство ззовні, він спочатку чужинець, бо передусім є відмінності в мові, у культурі й у системі цінностей. І це означає, що дедалі більше німців зараз вирішують і кажуть: «Ми більше не хочемо українців у нашій країні. Хай їдуть додому. Хай уже буде мир. З нас досить. Вони забирають у нас ресурси. На нас грошей уже немає, усюди скорочення, а для України в нас мільйони, і ми навіть не знаємо, куди витікають ці мільйони, – вони там усі корумповані». Це якщо зовсім примітивно, зовсім спрощено й популістськи, як, на жаль, думає багато людей. На це ми вплинути не можемо. Так, на жаль, є, так у кожному суспільстві.

«Для нас важливо, щоб рублі текли рікою»: наша історична відповідальність перед Росією та Україною

Але якщо ми аналізуватимемо як слід, то мусимо розрізняти, і тоді ми, звісно, бачимо багато чинників, які тут ще відіграють роль. І для мене вирішальне те, що ми як нація проґавили тоді, коли Путін прийшов до влади, момент, щоб розпізнати, що Путін – воєнний злочинець і діє не так, як Горбачов. На це ми заплющували очі – систематично. Це була наша історична відповідальність. Ми як нація, Схід і Захід, мали побачити це від самого початку, і ми, може, це бачили, але не хотіли визнати.

Це схоже на те, що відбувається в Газі: і там ми заплющуємо очі й кажемо, що нас це не стосується. Хай Нетаньягу – він, може, воєнний злочинець, це кажуть усі незалежні організації, – але нам байдуже, бо ми ж на боці ізраїльтян.

І з Росією теж казали: «Окей, заплющимо очі. Може, він не надто люб’язний зі своїми політичними опонентами, але так уже в Росії. Росія трохи інша, туди нам втручатися не можна, це внутрішньополітичні справи. Для нас важливо, щоб рублі текли рікою, щоб VW міг збудувати там, у Калузі, новий завод, щоб Deutsche Bank міг там робити свої бабки, свої справи, щоб усі великі компанії – Siemens і як вони там усі називаються – могли там, так би мовити, брати участь і щоб акціонери отримували пристойні дивіденди. Хімічна промисловість». Це стояло для Німеччини на першому місці.

І тут ми історично провалилися, бо мали зрозуміти, що мова тут має йти про інші цінності: про людяність, про права людини. А їх Путін топтав ногами від самого початку – усе задокументовано, усе доведено! Але ніхто в суспільстві не був готовий – або замало, ну, я зараз перебільшую: замало людей у суспільстві були готові це побачити й сказати: «Хвилиночку, це ж офіцер КДБ! Це ж зовсім не реформатор, як Горбачов! У цієї людини зовсім інші цінності. Чи можемо ми їй справді довіряти? І чи справді „Північний потік – 2“ така добра ідея, чи це, може, шантаж України та Польщі?» Тож аж до Меркель усе суспільство тут зрештою провалилося.

Універсальні права людини замість того, щоб відводити погляд

І в нас був ще один шанс тоді, у лютому 2022 року. І тоді нам уже треба було підготуватися, і тоді, на мій погляд, НАТО провалилося. І ми досі не відреагували належним чином. Ми кажемо: «Ми надто слабкі, ми не можемо зупинити Путіна. Ми зробили все, що могли, більше, на жаль, не виходить. А те, що там щодня людей ґвалтують, дискримінують, цькують і вбивають в Україні, – на жаль, ми надто слабкі, ми не можемо цьому запобігти, Путін просто сильніший за нас, через це тепер мають пройти українці».

Така наша позиція досі, і це, на мій погляд, свідчення нашої неспроможності. Тож мені соромно, мені справді соромно бути німцем, бо ми історично повністю провалилися. Бо ми допустили, щоб канцлер став і сказав: «Путін – кришталево чистий демократ». Цього ми не мали допускати.

І тому тепер я тим активніше стаю на бік людей. Для мене справа не в політичних рішеннях, для мене справа в людях. Для мене йдеться передусім і про дітей, і про жінок. І мені байдуже, чи це українські жінки, російські жінки, афганські жінки, – кожна людина, кожна особа має однакові права, коли йдеться про життя. Це називається універсальними правами людини, про які ми домовилися. І про які ми, на жаль, як нація надто часто, надто довго забуваємо.