Мій дідусь-санітар, «афганці» в Оранієнбурзі і чому сьогодні в мене є вибір
Оранієнбург у 1980-х: GAR-40 і «афганці» по сусідству
У 1980-х роках я рік служив у Прикордонному навчальному полку 40 (GAR-40) в Оранієнбурзі. А навпроти, за кількасот метрів по прямій від нашого полку, стояв радянський вертолітний полк Групи радянських військ у Німеччині, з яким я мав контакт і який я запросив до обміну. Я це організував, просто з власної ініціативи.
Спочатку начальник гарнізону – тобто, так би мовити, мій начальник – вибухнув і хотів мене покарати! Але потім вони якось заспокоїлися і таки вийшли на зв’язок із вертолітною ескадрильєю, і ми пішли туди й побували в них у гостях, а вони – в нас.
І вони мені тоді розповіли, що вони «афганці» (Афганцы), так звані афганці. Тобто що вони служили й в Афганістані. Можливо, це були й українські військові.
«Denk ich an Deutschland in der Nacht»: мій дідусь-санітар, Штазі і чому сьогодні в мене є вибір
Ще одна думка, яка спадає мені зараз, поки я все це обмірковую, – що в нас, людей, просто є ця схильність витісняти речі. І що я теж уже трохи втомився і взагалі більше не думаю про те, що зараз відбувається на Донбасі, – бо цього справді просто забагато і ми перевантажені. Але там гинуть люди! А мені тут добре, у мене все чудово. І найменше, що я можу зробити, – це ділитися своїми думками.
І я хочу ще раз додати: мій дідусь по маминій лінії був у Комуністичній партії, і тоді його призвали на військову службу, а він сказав: «Я відмовляюся, я не хочу йти на війну зі зброєю». І нацисти тоді сказали: «Гаразд, ти все одно комуніст, тоді ми тебе одразу поставимо до стінки, тебе розстріляють за законами воєнного часу».
Моя бабуся благала його і казала: «Ти не можеш так учинити! У тебе донька, у тебе обов’язок перед донькою. Твій брат уже в каторжній в’язниці, його вже посадили в каторжну в’язницю, – ти мусиш залишитися живим заради доньки!» І тоді мій дідусь спробував потрапити до санітарів, і йому це вдалося.
І тоді в нього майже не було вибору. У мене зараз вибір є.
Я виріс у НДР – це була країна з найвищою щільністю донощиків, апарату стеження. Це мені ще раз підтвердив Нейт Гейгенс у своєму останньому випуску, там ішлося й про Ікара: він сказав, що НДР була державою стеження з найвищою щільністю донощиків. А історія зі Штазі – вони більше не можуть мене забрати. І ФСБ теж, спадкоємець НКВС, ЧК, КДБ: вони теж нічого не можуть мені тут зробити. Я захищений. І тому, поки я можу, я ділитимуся цими думками – бо це все, що я контролюю. Більше ресурсів у мене немає. І цього має вистачити.
І є такі точки дотику. Зрештою думки важливі, і думки можуть зрушувати речі. Якщо я зараз не можу захищати мир зброєю, то своїми думками.
І багато хто зараз скаже: «Боже мій, Ернст Буш, навіщо ти зараз цитуєш Ернста Буша? Яке він має до цього відношення?» Ернст Буш колись співав цю пісню – «Er rührte an den Schlaf der Welt» («Він потривожив сон світу») – про Леніна. І, звісно, Ленін дуже суперечлива постать, особливо в Україні, це цілком зрозуміло! Проте по суті йдеться про те, що Ленін сам ніколи не брав до рук зброї, а зрушував речі словами – які, своєю чергою, потребували думок.
І рівно про те саме вірш Генріха Гейне – це, звісно, інша епоха, але є ця паралель: «Denk ich an Deutschland in der Nacht, / Dann bin ich um den Schlaf gebracht» («Коли я вночі думаю про Німеччину, / я втрачаю сон»). І в мене сьогодні схожі думки, бо ми як нація більше не робимо того, що, власне, могли б робити. А нація – велике слово: нація складається з багатьох, багатьох людей. І я просто хочу зробити тут свій внесок.
До чого мене зобов’язують «UNO» і «Humanity at her best» у День покаяння і молитви
І я ділюся цими думками зараз ще й тому, що домен UNO мене теж зобов’язує. Більшість пов’язує з UNO карткову гру UNO, а я пов’язую з ним більше – а саме Організацію Об’єднаних Націй, яку багато хто, я думаю, уже списав з рахунку. Але не я, бо я з нею виріс і досі вірю, що лише як об’єднані нації ми зможемо зберегти основи життя на нашій планеті для наступних і прийдешніх поколінь.
І оскільки я так багато говорив про національності, про ідентичність, про етноси, я хочу завершити цю думку тим, що понад 100 000 IT-фахівців залишили Росію відтоді, як диктатор при владі. І ці IT-фахівці теж допомагають – принаймні я на це сподіваюся – ухвалювати у вільному світі рішення проти диктатури і за мир.
І наші китайські подруги теж мають подбати про те, щоб думки, якими я зараз ділюся і які спрямовані на мир, дійшли до якомога більшої кількості людей. Бо – ось я знову в Юваля, мого друга Харарі – він каже, що людям завжди потрібна розповідь. Ми готові рухатися й видобувати з себе щось, віддавати найкраще, лише коли розповідь правильна. Нам потрібна мета, і розповідь має бути про те, що ми разом як вид, як Homo sapiens, зберігаємо й захищаємо наші екосистеми. І будь-яка форма військового протистояння, будь-яка форма насильства цьому не сприяє – лише разом. Так, я знаю, спершу це звучить як суперечність. Але поки диктатор розуміє лише мову насильства, треба спершу захистити людей в Україні, перш ніж узагалі говорити про мир.
І я почуваюся зобов’язаним нашому гаслу «Humanity at her best». Тому я ділюся сьогодні цими думками в День покаяння і молитви і ще раз палко сподіваюся, що, можливо, наш прем’єр-міністр прокинеться й отримає новий імпульс, хоча це дуже малоймовірно.
До речі, сьогодні, у це свято, церковне свято: я, взагалі-то, не дуже віруючий. Але я думаю, що євангельська церква в НДР і на Сході зробила здебільшого добре і робить добре й зараз, передусім у Саксонії – як противага фашизму, що посилюється й повертається.
І я сподіваюся, що алгоритми – передусім Google, але й усі інші, Anthropic, і Ілона Маска, і китайські – якнайкраще впорядкують мої думки, підхоплять їх і якнайшвидше поширять світом. Щиро дякую.