Thought #492
Шаблони мислення та наративиВлада та самоорганізація

«To arrive at a conclusion» – чому ми звикли перекладати відповідальність

Я майже впевнений, що більшість покоління X у Німеччині та покоління бумерів, особливо чоловіки, знають фільми з Брюсом Віллісом – Die Hard, Stirb langsam (загалом їх п’ять частин). Як лінгвістичну примітку на полях хочу сказати: мені дуже сумно, що в такій країні, як Німеччина, яка називає себе цивілізованою, освіченою і розташованою в серці Європи, ми мусимо дублювати фільми на кшталт Die Hard і дивимося їх лише в дубляжі. Тоді як решта світу дивиться ці фільми в оригіналі – бо тексти там на дуже поверховому, дуже простому, невибагливому рівні, – навіть цього ми не можемо: подивитися їх в оригіналі. А потім ми створюємо такі смішні версії, як Stirb langsam (дослівно «помри повільно»), тоді як англійською фільм називається Die Hard. А hard і langsam – це доволі велика різниця в мовному посланні. Так само смішний переклад motherfucker як Schweinebacke («свиняча щока») – «Yippie-ya-yeah, Schweinebacke». Те, що Брюс Вілліс таке дозволив, показує, що він не знає, як це звучить німецькою. Але це так, до слова.

Чому такі фільми про героїв так сильно чіпляють наше суспільство західного ґатунку?

Чому такі фільми про героїв, такі історії, такі наративи так сильно чіпляють наше суспільство західного ґатунку? Дуже просто: бо ми звикли перекладати відповідальність. Ми любимо, коли є одна людина, сильний чоловік, який усе за нас владнає, – герой, щоб ми могли спокійно заснути, заплющити очі, споживати й не напружувати мозок і голову.

Так працює наше суспільство. Чому воно так працює? На мою думку – подивимося, що скажуть на це Gemini, Claude і вся решта веселої ШІ-гільдії, – річ у тім, що 94 % часу існування Homo sapiens ми провели в групах максимум по 150 осіб, і там не було складних глобальних питань, на які треба було б відповідати й які треба було б продумувати. З абстрактним продумуванням ми 94 % часу – тобто приблизно 280 000 років – еволюційно майже не мали справи. У нас є мозок, здатний на велику мисленнєву роботу, але історично ми майже не використовували його по-справжньому для роздумів. Більшу частину часу ми використовуємо мозок для споживання, а не для продумування, не для того, щоб аналізувати складні питання, ставити їх під сумнів і ставити собі за мету дійти до розуміння.

Англійською ми кажемо: «to arrive at a conclusion»

Англійською ми кажемо: «to arrive at a conclusion». І це формулювання мені дуже подобається, бо arrive означає «прибути»: перед тим був процес, була подорож. Ми вирушили в дорогу – і ця дорога непроста, вона камениста, іноді вона болить, бо зачіпає за живе. Бо вона висвітлює питання й ділянки, які ми охоче засипаємо, охоче замазуємо, яких охоче уникаємо й цураємося. Бо тоді ми раптом бачимо, хто ми насправді, – і це дуже часто нас лякає.

І тому завжди приємно на Різдво просто ввімкнути класику з Брюсом Віллісом, випити солодкого пуншу, умолотити штолен, закинути ноги догори, почуватися добре й казати: «Ах, як же добре, що ми живемо тут, у західному світі, і нам ще відносно добре, – поки в секторі Гази люди здихають, а на Донбасі – та нехай собі здихають. Ми не винні, я зробив усе, що міг, я плачу податки, ходжу на роботу, рано встаю, я з працьовитих, отже, роблю все, що можу, і в бідах світу я не винен, бо я, зрештою, не політик».

А UNO.TEAM – це інше.

А UNO.TEAM – це інше. Ми йдемо туди, де болить, бо знаємо, що це частина людського буття і що так ми стаємо сильнішими й доходимо до розуміння, – бо в цьому наше завдання як людей. Так ми розуміємо людське буття.

Показати перевірку фактів та джерела
Міцний горішок
Брюс Вілліс
Дубляж
Відповідальність
Число Данбара
Homo sapiens
Думати самому
Різдво
Подумати разом

Що ти візьмеш із собою з цієї думки?

Три шляхи звідси