Шматочки пазла: наші проблеми структурні, а не особисті
Я знаю, що треба подолати себе, щоб відкритися, дозволити зазирнути так глибоко і розповісти про те, що насправді відбувається всередині. Але це дуже важливо – насамперед для нас самих, щоб ми самі зустрілися віч-на-віч із цими страхами, а також із цими пережитими травмами і ранами. Бо інакше це завжди залишається в підсвідомості, і воно працює в нас, і ми мусимо назовні грати роль. Нам не можна показувати, що ми насправді відчуваємо.
«Це такі шматочки пазла»
І це такі шматочки пазла, бо ми завжди розкриваємо про себе зовсім небагато, і інша людина теж розкриває про себе небагато. Але насправді є неймовірно багато людей, у яких ті самі труднощі. Бо ці проблеми, які в нас є, вони структурні, вони не особисті, а в суспільстві на всіх рівнях – і в Україні, і в Німеччині, і в інших країнах у нас ті самі труднощі. І це важливо й для дітей, для нового покоління, щоб ми зустрілися з ними віч-на-віч. Це перший і найважливіший крок: сказати, що я відчуваю, і поділитися цим з іншими людьми.
«Подвійне або потрійне навантаження»
Я знаю, що й так зараз матерям, які самі виховують дітей, дуже важко, якщо вони виросли тут, усе знають і знають мову, якщо це їхня рідна мова. А коли все нове і мова нова, то це ще раз подвійне або потрійне навантаження. І тому я намагатимуся зробити все, щоб полегшити життя тут, бо це мій внесок у покращення наших суспільних відносин, – і тому що в мене є і приватний, особистий зв’язок з Україною, але також і обов’язок, доручення, яке дали мені мої батьки після того, що вони зробили неправильно.
«Моя мотивація сягає далеко в минуле»
Моя мотивація сягає далеко в минуле, це різні щаблі й шари, і я не хочу зараз заглиблюватися в подробиці. Я хочу лише сказати, що мої бабусі й дідусі та мої батьки виховали мене так, щоб я робив усе, аби не допустити нової війни, – причому не лише війни, яка виходить від Німеччини, а в усій Європі, бо в нас, у Німеччини, великий вплив. Я виріс у дитинстві, зокрема, на таких книжках, як «Сьомий хрест» і «Голий серед вовків», і це сформувало мене до сьогодні. І довгий час ми були переконані – мої батьки, моя сестра і я, – що нам це вдасться.
Ми довгий час були переконані, що за всіх розбіжностей, які є всередині нашого суспільства, консенсус такий: Nie wieder – «Ніколи знову» (Never Again). І що ми повертаємося до наших коренів, які сягають Ґете, котрий сказав: «Edel sei der Mensch, hilfreich und gut» («Хай буде людина шляхетна, чуйна й добра»). А тепер нам, на жаль, довелося визнати, що цей консенсус похитнувся і що ми як нація загалом колективно зазнали провалу. Це одна мотивація.
«Інакше я не можу»
Інша мотивація більш особиста: бо 1999 року я познайомився з жінкою, яка була родом з Києва, але вже давно жила в Німеччині, і потім я жив з нею разом і познайомився з її родиною, дуже великою, з багатьох поколінь, і провів з ними дуже багато часу, і вони, ця родина з Києва, по суті стали для мене справжньою родиною, бо моя родина тут, у Німеччині, дуже невелика. І там теж: вони прийняли мене як свого рідного сина або як свого члена родини. І там теж я мушу, я хочу просто щось зробити, зараз, у цій страшній ситуації. Інакше я не можу.