Сталеливарна промисловість чи людські життя: хто дає нам право відводити погляд?
Я зараз іду своїм кварталом, роблю своє вечірнє коло, щоб трохи впорядкувати думки, дати дню минути й поміркувати над питаннями, які трапилися мені сьогодні.
І я слухаю при цьому нову пісню Боно, U2 «Superficiality», і по суті йдеться в ній про те, що нас бомбардують негативними новинами і що це нормально, якщо ми все одно почуваємося добре, дозволяємо собі жити добре й думаємо позитивно, і що це зовсім не поверхово, а цілком нормально. Принаймні так я розумію цю пісню та її посил.
І я думаю, я зараз зроблю коло, скажімо так, приблизно годину я йду тут маленькими провулками Лейпцига, вони освітлені, і в мене в голові весь час крутиться цитата бахаї про те, що доброзичливий язик – це магніт для людських сердець, і з одного боку я хочу достукатися до людських сердець. З іншого боку, мені це важко, зважаючи на те, що за той час, поки я роблю своє коло, і на Донбасі, і в секторі Гази, і в Ємені, і в інших зонах війни, насамперед на Близькому Сході, але, мабуть, і в Африці – скільки людей убивають? Тисячі? Скільки це?
«Чи рахуємо ми ще людські життя?»
Хто з нас це знає? Чи рахуємо ми ще людські життя? Чого варті для нас ці людські життя?
Ми живемо своїм повсякденним життям, маємо так звані побутові турботи: ми сподіваємося, що знизять ціни на електроенергію, що бензин подешевшає, що скоро глінтвейн знову буде дешевим, – усе це наші турботи. А лише за кілька годин польоту від нас щодня людей катують, винищують, людське життя просто стирають. І це у 2026 році. І ми називаємо це цивілізацією, ми називаємо це прогресом, ми називаємо це демократією. Ми називаємо це сучасним життям.
І я згадую книжку Рутгера Бреґмана, нашого нідерландського друга, який оптимістично написав «Im Grunde gut» (англ. «Humankind»), і квінтесенція його книжки в тому, що людина все-таки по суті добра. Але питання, дорогий Рутгере, ось у чому: як ми визначаємо, що таке добре? Що для тебе добре? Чи добре для тебе, що така країна, як Німеччина, яка зараз тремтить за сталеливарну промисловість, – а не за людей?
Я сьогодні не прочитав у новинах, що людям на Донбасі та людям – насамперед дітям, але й жінкам та іншим людям – у секторі Гази не просто погано, а що їх убивають. Причому цілком свідомо. Не випадково, не від стихійних лих, а військова машина, яка добре змащена.
«Сталеливарна промисловість – це ж не людина»
А наші новини сьогодні, які ми обговорюємо, – про те, що сталеливарній промисловості погано і що ми мусимо рятувати сталеливарну промисловість. І я питаю себе: а що саме таке сталеливарна промисловість? Кому вона належить? Які люди мають вигоду від сталеливарної промисловості? І навіщо нам узагалі вся ця сталь? Що ми з нею робимо?
І чому – я питаю ще раз, – чому ми думаємо й дбаємо про сталеливарну промисловість, яка не має серця, яка не має душі, яка не має емоцій, яка просто холодна, а може, й гаряча, коли варять сталь? Але сталеливарна промисловість – це ж не людина. Чому в нас щодня в новинах не звучить: ми мусимо рятувати людські життя на Донбасі, в секторі Гази та в інших регіонах, це наше завдання, це наша місія як нації!
Бо ми тепер, скільки вже, 80 років отримали мир у подарунок, ми отримали другий шанс від союзників після 45-го, коли вони сказали: гаразд, ви можете почати знову, – а потім ми отримали ще один шанс у 89–90-му, коли Горбачов, Рейган і Буш і так далі сказали: гаразд, так, ви можете об’єднатися, ми більше не боїмося, що Німеччина розв’яже третю світову війну і знову спалить мільйони людей у доменних печах.
«Що нам дає доброзичливий язик?»
Так, і тепер я повертаюся до Боно і його пісні «Superficiality» – німецькою це, здається, Oberflächlichkeit, «поверховість». Сьогодні я знову ляжу спати, засну, сподіваюся, побачу щось добре уві сні й усе одно питаю себе, як усе це поєднується, як це сумістити? Що таке доброзичливий язик, що нам дає доброзичливий язик, якщо ми допускаємо, якщо мільйони з нас допускають, що людей систематично вбивають, хоча вони могли б жити разом із нами мирно? Хто дає нам право відводити погляд?
У Біблії сказано, що байдужість – це гріх. І хіба ми не байдужі перед лицем цих драматичних жорстокостей, які чиняться? Вони ж визначають рівень того, наскільки ми відводимо погляд, точніше, мали б визначати нашу активність.
«Чи могли б ми робити більше?»
Отже, моє питання: чи реагуємо ми адекватно на те, що зараз відбувається у світі? Чи могли б ми робити більше? І якщо так, що саме ми могли б робити, кожен окремо?
Уявіть собі, якби 10, 20, 30 відсотків людей в одній країні, в Німеччині, так само, як я зараз, сказали на своєму власному сайті, що ми маємо рятувати не сталеливарну промисловість, а людські життя. Як ви думаєте, чи змінилося б тоді щось на краще?