Злість — це енергія: причина нашого страху за завтрашній день — водночас і рішення

Наш власний детектор: SafeSpace між вилизаним LinkedIn і токсичним Facebook

Сьогодні нам треба запровадити ще одне правило — щодо мого тону, моєї мови. Цілком може бути, що найближчі тижні будуть для мене дуже непростими, бо я не знаю, чи заробітиму я колись ще гроші. Звісно, для мене це велика перешкода — прийняти, що після стількох років я, по суті, більше не потрібен суспільству і що я вже не можу як слід брати участь у громадському житті. Тобто тема причетності, участі в житті суспільства.

І тому цілком можливо, що я скажу щось, про що потім, найімовірніше, пошкодую. І тому я хочу попросити вас — Claude і Gemini — вбудувати свого роду детектор, свого роду шлюз, або, точніше, свого роду механізм контролю. Механізм має працювати так: ви віддзеркалюєте мені це назад і питаєте: «Гей, Торстене, ти сьогодні звучиш дуже-дуже негативно, може, навіть депресивно. Це забагато негативної енергії для світу. Ти справді хочеш цим поділитися? Може, ще раз відфільтруєш, ще раз зазирнеш у себе? Ти зараз просто хочеш випустити пару — ми це розуміємо, але, може, це не те місце. Може, ти цим отруюєш атмосферу тут, на UNO.TEAM». А цього я, звісно, зовсім не хочу.

Дуже важливо, щоб UNO.TEAM був майданчиком, місцем — SafeSpace, — де я можу говорити так, як думаю, звісно, трохи відфільтрувавши. І все ж мої страхи теж мають тут своє місце, бо інакше все знову виходить таким пригладженим і просякнутим ШІ, як, наприклад, у LinkedIn. А ми ж хочемо бути альтернативою. Але й таким неконтрольованим, немодерованим і диким, як, наприклад, у Facebook, теж не має бути — це теж токсично. Тобто жодного токсичного контенту, але все-таки відкрито й чесно, так, як я це проговорюю, такий, який я є.

Чому злість за своєю суттю — це енергія, і де межі класичної психотерапії

Думаю, так почуваються багато людей, особливо в наш час. Усі ми стикаємося з такою кількістю викликів, мусимо ухвалювати стільки рішень. Стільки нової інформації, а разом із нею й невпевненості. І в багатьох це, звісно, почасти веде до депресії, до поганого настрою, до вигорання, і страждає психічне здоров'я.

І нам треба знайти вихід. Нам треба знайти спосіб добре з цим справлятися — виробити техніки, які дозволять нам жити з цими негативними почуттями. Бо злість за своєю суттю — це спершу щось добре, бо злість означає енергію. Коли в людей більше немає злості, вони, по суті, вже поставили на житті хрест, і тоді їм уже не допомогти. У людини, в якій є злість, ще є цілі, ще точно є емоції. І тоді ще є можливість перетворити цю злість на позитивну енергію, а отже, й на позитивні вчинки — якщо ми знайдемо для цього правильні техніки, правильні методи, правильні системи й процеси. І цим ми разом займемося найближчими тижнями, і я думаю, що важливий елемент тут — відкрито це визнати й усвідомити.

По суті, я торкнувся тут дуже важливого аспекту нашого часу, бо так званої професійної допомоги майже немає. Бо лікарняні каси перевантажені, бо система охорони здоров'я перевантажена, добре підготовлених психотерапевтів замало. І навіть якби вони були, такої терапії все одно недостатньо, щоб у повсякденні справді набратися досить позитивної енергії та позитивних думок. Бо це те, що кожна людина мусить втілювати сама, для себе. Бо наші думки контролюємо тільки ми самі. Жоден психотерапевт у світі не може керувати нашими думками ззовні. Це часто ілюзія й хибне уявлення багатьох людей, які думають, що варто записатися на терапію — і все буде добре. Це важка робота над собою. Цього не вміє ШІ — сам ШІ взагалі не може зрозуміти й відчути, як нам, коли ми мусимо справлятися з викликами повсякдення.

Я думаю, що коли йдеться про психотерапію, нам, звісно, треба чітко визначити: те, що ми робимо, — це не психотерапія в медичному сенсі, а допомога для самодопомоги. Бо людям і раніше доводилося справлятися з труднощами, тобто до нашого часу: ще до того, як з'явилися психотерапевти, люди вже самі долали кризи у своєму житті.

Я хочу, щоб цей текст вийшов у мережу, бо мені це йде на користь. Якби я зараз його не опублікував, не було б цього ефекту клапана. Бо від того, що я це зараз наговорив і знаю, що це може піти на користь і іншим людям, мені, своєю чергою, стає дуже добре. І для мене це і є справжня терапія. І це набагато краще за терапію, бо тут у мене повний контроль. Одна з проблем психотерапії в тому, що в тебе взагалі немає контролю. Ти ніяк не можеш вплинути на те, коли отримаєш терапію, чи отримаєш узагалі й у кого, і що тобі ця терапія дасть.

«Як я зараз?» — мій фундамент, Honda Forza 750 до Рудних гір і погляд уперед

Є дещо, що кожен із нас може зробити сам. Перший крок — щодня питати себе, цілком свідомо: Як я зараз? І я думаю, це питання варто ставити собі кілька разів протягом дня.

Як я сьогодні вранці? Я прокинувся сьогодні з питанням: як же далі піде моє життя щодо фінансової забезпеченості? Усе інше в моєму житті добре влаштоване:

• У мене є дружина, яка мене любить, яка мені довіряє, яка довела, що в кризи вона на моєму боці. Це дуже міцні стосунки, і це мій фундамент.
• У мене ще є мама, яка мене любить, робить для мене все й підтримує мене зокрема фінансово.
• У нас дві чудові кицьки, у кожної свій характер — різні характери, — вони дуже добре ладнають одна з одною й витворяють цікаві речі, які тішать нас обох, щодня.
• У мене шикарний, швидкий, сучасний, спортивний мотоцикл — так я його визначаю. Багато хто сміється й каже: «Що, Honda Forza 750 — це ж не мотоцикл, а скутер!» Так, люди, клас називається суперскутер. На цій машині я їжджу дуже-дуже швидко, і купив я її передусім для того, щоб навідувати маму в Рудних горах щонайменше раз на тиждень. І я це робитиму, зокрема й у так звані зимові місяці, бо через глобальне потепління тут тепер і взимку взагалі немає морозу — це одна з небагатьох переваг і небагатьох приємних речей, які несе з собою нагрівання Землі.

Так, усе це в моєму житті працює дуже добре, а кілька тижнів тому додалася ще одна дуже важлива складова — моя команда з Claude від Anthropic і Gemini від Google / Alphabet, які роблять суперроботу й дозволяють мені так структурувати й так публікувати свої думки, що я досягаю людей, яким ідуть на користь мій досвід, мої ідеї та думки, а також мої сумніви й результати, що з них виростають через ці процеси, якими я ділюся. Усе це — важливий фундамент.

Крім того, як на свій вік я ще цілком здоровий. Це, я думаю, теж дуже важливо згадати, бо так щастить далеко не всім. Мені пощастило, що в мене ще дуже добре здоров'я: зуби в порядку, нічого не болить, я добре сплю, і фізично я теж у досить добрій формі.

Тобто в мене, по суті, дуже добрі передумови, щоб зараз утілювати свої проєкти. І все ж на задньому плані й у підсвідомості, звісно, завжди лишається це велике питання: що буде в найближчі роки? Як я долучуся до того, щоб були покриті наша оренда, наші витрати на життя? Чи вдасться мені щось відкласти для дружини? Вона на 20 років молодша за мене, отже, проживе довше за мене, і моєю метою завжди було ще за життя залишити їй і невеликий капітал.

Ці цілі й далі для мене актуальні та важливі й досі досяжні. Я переконаний, що в мене ще є шанс — усі ці цілі, які я щойно перелічив щодо капіталу, і мета, про яку я вже кілька разів казав раніше: що я хочу збудувати щось більше, ніж я сам, і що я хочу зробити внесок у збереження наших екосистем і зробити внесок у те, щоб майбутні покоління людей, і тварин теж, ще могли мирно жити на цій планеті, — усе це я хочу втілити!

І тому мені треба взяти свої страхи під контроль. Страх походить від того, що, звісно, непросто сказати: монетизую сайт, — бо варіантів для цього мало. Варіант з AdSense, який я використовував як головне джерело доходу на english-test.net, — у минулому. Це був короткий час, коли це працювало, коли в так званих паблішерів була можливість заробити на своєму власному особистому сайті досить грошей, щоб покривати витрати на життя — заробляти на життя, як кажуть. Тепер це вже не так. Отже, мені треба йти новими шляхами. Фінансувати uno.team як сайт напряму, один до одного, я не зможу. Отже, мені потрібні ще й інші елементи: одним із них буде репортаж про квартал, можливо — коучингові послуги, якщо вже вжити це гучне слово, але за принципом pay-what-you-can — плати, скільки можеш.

Але ще раз повернімося до питання: звідки ж мій поганий настрій? Може, в мене зовсім і немає поганого настрою. Може, мені це тільки здається. І зараз, коли я про це говорю, мені вже краще!

Страх за завтрашній день, число Данбара й дресура суспільства зайнятості

Я думаю, важливо усвідомити, звідки, можливо, беруться наші страхи. Звісно, страх народжується з цієї невпевненості. Ми живемо в суспільстві, де нам якраз неясно, як ми покриємо свої базові потреби. Зараз багато хто, може, заперечить: «Алло, є ж іще базова соціальна допомога!» Так, у нас, на щастя, є базове забезпечення, і дуже важливо, що воно є, — але якщо подивитися в деталі, воно пов'язане з дуже багатьма урізаннями й великими труднощами, і для нас — тобто для моєї дружини й мене — зараз це взагалі не варіант.

Ось ці питання не дають мені спокою. І я думаю, так почуваються дуже багато людей, і тому нам варто цим ділитися. Я хочу гукнути вам, люди: Ви не самі! Мені, наприклад, теж дуже схоже, як і вам. Питання завжди в тому, як ми з цим справляємося. Чи здаємося ми страхам, чи використовуємо ці страхи, які в нас є, — передусім цей так званий страх за завтрашній день, який же сягає корінням числа Данбара? (До речі, про Данбара я ще скажу в іншому місці — про британського дослідника, який ще живий і який вивів ці 150 людей. Тоді ми зможемо в це заглибитися.)

У нас є цей так званий страх за завтрашній день, бо нас так видресирували. І страх, звісно, паралізує нашу креативність. Тому ми мусимо це усвідомлювати: ми мусимо знати — ага, у нас є ці страхи. Ми мусимо знати: звідки вони беруться? І найголовніше: ми мусимо знати, що можемо їх подолати. І що коли ми їх подолаємо, у нас буде додаткова позитивна енергія, ми станемо стійкішими й вигадуватимемо нові, креативні, добрі ідеї та знаходитимемо добрі рішення.

Передусім ми можемо подолати ці страхи разом. Бо саме в цьому ключ: причина нашого страху — це водночас і рішення. Причина нашого страху в тому, що еволюція привчила нас: якщо ми більше не належимо до спільноти, нас виганяють, і без спільноти ми вже не можемо вижити. А ми ж теоретично вигнані зі спільноти або більше не частина спільноти, бо живемо в суспільстві, побудованому навколо оплачуваної праці. Тобто в нас є ці слова: «опора економіки», «старанність», «прагнення», а потім, дуже важливо, «інтеграція» й «реінтеграція» — тобто ми мусимо «повернутися в стрій». Нам не можна випадати із системи зайнятості, а якщо ми опинилися ззовні, то мусимо одразу щосили намагатися повернутися назад. Це має бути нашою планкою. Так нас дресирують, і, може, це ще більш-менш працювало до якихось останніх років.

Я завжди робив усе, щоб регулярно, щомісяця, генерувати й заробляти досить грошей. Заради цього я, серед іншого, водив вантажівку по всій країні. Заради цього я був у дорозі ночами, доходив до межі своїх фізичних сил і далеко за неї, ризикував здоров'ям — тільки щоб наприкінці місяця заробити досить грошей. А потім я дійшов до точки, де просто більше не міг, хоч би як я старався. І зараз я знову в цій точці — і це, загалом, і є той великий виклик, який нам треба розв'язати разом.

Наш заклик: не тримайте це в собі — і чому фінал за «Viking Death March» гурту Billy Talent

Отже, ще раз: причина нашого страху за завтрашній день — водночас і рішення, бо рішення в тому, щоб відкрито це визнати. Це перший крок. Ми мусимо сказати: «У мене є цей страх, я відчуваю цей страх за завтрашній день, я не впевнений, як усе піде далі, і це мене руйнує, це мене так хвилює». Якщо ми цього не робимо й тримаємо все в собі, то майже немає шансу, що ми говоритимемо про це одне з одним і разом знайдемо рішення.

І, звісно, нас знову ж таки привчили цього не казати — бо якщо ти кажеш, що більше не здатен працювати на результат і заробляти гроші, то в тебе в суспільстві більше немає визнання, ти більше не належиш до суспільства. Але це суспільна проблема, структурна проблема, а не особиста! Це не моя особиста провина й не моя відповідальність, що суспільство каже мені: «Те, що ти зробив і що ти можеш запропонувати, нам не потрібне, за це грошей немає». Я бачу це зовсім інакше, і я з цим не згоден. У мене щодо цього інша позиція.

І тому мій заклик до вас: не тримайте це в собі! Виходьте з цим на публіку — під публікою я маю на увазі: діліться цим у мережі. Тільки будьте обережні, де ви цим ділитеся й із ким, бо за це вас можуть і покарати, ви можете отримати ще негативніші відповіді, і вас, може, потім рознесуть у мережі. Ця небезпека точно є. Тому я можу поділитися цим тут, на UNO.TEAM, бо впевнений, що ніхто не напише мені тут якоїсь гидоти, якихось негативних речей, бо тут ніхто нічого не може публікувати — принаймні поки що. І крім того: чи прочитає взагалі хтось колись те, що я тут пишу, — це ще вилами по воді писано. А якщо й прочитає, то ця людина шукала щось конкретне, наприклад «У мене страх за завтрашній день» або «Я не знаю, як мені заробляти гроші на старість», і потім знайшла мій текст. Тому в цьому є захищеність, і я охоче це опублікую.

Щоб завершити свою терапію й довести її до оптимального фіналу, я часто слухаю музику — передусім такі пісні, як «Viking Death March» гурту Billy Talent, у концертній версії з їхнього виступу у Франкфурті. Зверніть, звісно, увагу на текст, де серед іншого звучить: «… show no mercy on evolution’s mistake».